Валерій Лапікури - В Багдаді все спокійно

- А яка?

- Чорна невдячність. Я їх, паскуд, з-під удару виводив, бо ж оті колежанки не від мене вагітніли, а від них. А вони мене - суко-падли і мухо-бляхи - на викинштейн і в армію! За що, от ти мені скажи, за що? Я ще два роки за майора всю больничку тягнув і паралельно його дружину, стару корову, сам розумієш… За що?

- Либонь за характеристику.

- Я тобі казав, куди мені ту характеристику в Пітері встромили? І куди мене послали? У ветеринарну академію.

- Так в академію ж. Чим там погано? Пацієнти не скаржаться, доносів у здороввідділ не пишуть. Як щось не вийшло - то спокійненько кажеш: доріжте його, щоб не мучилось. Клас!

- Кому клас, а мені, вважай, усе наступне життя - суцільна іксня. Тобі налити?

- Налити. Але при одній умові. Якщо розкажеш мені про свого земляка-санітара, котрий тебе з майором під кінець служби підставив.

- Про оцього?… Слухай, старий, ти геній! Це ж воно, либонь, на мене в академію накапало. За те, що я його в караульні вигнав. Він же у мене по палатам таким дідом ходив - хоч куди! А тут на тобі - кроком руш! - в сторожі. Діда… ги-ги…

- Так що ж він такого наробив?

- Я його, вважай, двічі врятував. Перший раз, коли після карантину санітаром до себе забрав. Він же не мужик був, а баришня в штанах. Його би в казармі діди за місяць або до самострілу, або до дезертирства довели б. До речі, куди у нас в Туркво тікати було? Навкруг самі військові. З цивільних тільки корейці. Адміністративно-переселені, чув про таких?

- Звичайно. Їх із Далекого Сходу після війни вивозили.

- Так ото ж! Хоча я й досі не розумію, за що корейцям така кара. Народ сумирний, працьовитий. Ніхто ні каменя в спину не кине, не кажучи вже про ножа… Щоправда, гашишем бавилися. Але виключно задля торгівлі. У них там у Азії це… ну, як у нас… не скажу, як самогон, але таки поширене. До речі, через оцей гашиш мій санітар і погорів. Я тобі ще не розказував?

- Ще ні. Але цікаво було би дізнатися.

- Я ж тобі казав - він не мужик. Що тобі ще треба? В казармі не спиш, на плацу не маршируєш, в караул не ходиш, навколо тиша, спокій і мухи не кусають. Майже… Лежи, рахуй дні до дембеля, читай пресу. Ну там - бачки з їдлом приніс-виніс, клістир поставив, «вутку» подав, підлогу підмів-помив, але хіба це служба, скажи?

- Це не служба, це піонерський табір імені професора Пирогова при центральному морзі. І що, він не оцінив такої лафи?

- Тварю-у-у-ка! Підставив! Доки гашиш потягував, то ще півбіди. Потім таблетки з нашої аптечки повитрушував. А коли майор зловив його біля сейфу, де ампули з морфієм лежали… він, бачите, ключа підточував, щоб відкрити… то це вже вимикай світло і зливай усю воду. Я його тоді ледь не вбив власними руками. А якби нас із майором під діез за ці справи? Уявляєш?

- Співчуваю.

- Спасибі. І тобі - за розуміння, і майору. Загалом треба було землячка в дисбат відправити, хоча б на рік. Але вирішили галасу не здіймати. Наркотики - це ж тобі навіть не сон на посту. Зам’яли… але своє він у караульному взводі одержав! Його спеціально на такі пости відправляли, де з автоматом без патронів ходять - аби не застрелився. Ну, він і там страху набрався! Не кажи!

- А що таке?

- Та розумієш - на щастя, це не в його зміну було. Місцеві цивільні напали на такого от караульного без патронів, забрали автомат, приклали головою об стінку - до повної відключки. І пішли на сусідній пост. Уже справжній, без понтів. Навели на вартового автомат, а він що, знає, є там патрони, чи ні? Очко зіграло, руки вгору - і все! Його навіть по голові не били. Тільки роззброїли - і здиміли. Втямили, що у пацана мову відібрало і він ще довго з місця не зрушить. Отакі справи. А найбільше мій колишній санітар злякався. Так, наче це його довбешкою стіну пробивали.

- Знайшли нападників?

- Не знаю… бо це якраз перед моїм дембелем було. Може знайшли, а може й досі шукають. А чого це раптом у міліції такий інтерес до цього невдахи? Вкрав щось?

Я вирішив не розкривати карти перед екс-медиком. Лише знизав плечима і відповів запитанням на запитання:

- Давно ви його бачили?

Відповіді я дочекався не одразу. Відставний фельдшер вихилив чарку, не закусюючи, потім довго розглядав порожню посудину, нарешті поставив її на стіл, налив по вінця, але пити не став.

- Я вам не все до розказав про нього. Він чого злякався тоді? Із цими, що на вартових напали… Підозра була, що хтось цих бандитів на наші пости навів. Ну, підказав, де зі зброєю стоять, а де, як в інструкції написано: «В разі нападу діяти багнетом і прикладом». Наші особісти почали всіх перетрушувати - хто мав контакти з місцевим населенням. Потім спеціальна бригада з’явилася з штабу округу. І знову тієї ж пісеньки: хто з солдатів до корейців бігав?