Валерій Лапікури - В Багдаді все спокійно

- Товаришу капітан… я розумію, «є в нас звичай на Русі - слухать на ніч Бі-Бі-Сі». Але зовсім необов’язково виляпувати про те, що почув, у присутності свого керівництва. Хоча б для того, щоб не підставляти це керівництво. Капітан Сирота!? Не чую!

- Єсть, товаришу генерал!

- Що - єсть?

- Єсть - не підводити начальство під монастир.

- Приймається! З уточненням: не під монастир, а під вулицю Орджонікідзе. (На вулиці Орджонікідзе, нині Банкова, в Києві містилися дві важливі установи - Спілка письменників УРСР і ЦК компартії України. Генерал, звісно, мав на увазі ЦК).

- А що найприкріше, товариші офіцери, - раптом почав бідкатися наш Шеф, - сидить там таке от… в армії не служило, бо відкосило через військову кафедру, міліціонера тільки через вікно чорної «Волги» бачило, а тобі, старому лягавому, вказівки дає… мать! А до того - в приймальні маринує, як ту тюльку, скотина!

Я з цікавістю нашорошив вуха, але Генерал, вочевидь, опам’ятався і розвивати тему далі не став. Відпустив нас усіх, навіть без традиційного: «Щоби завтра були конкретні результати, а не казки цієї… як її… одне слово - прізвище забув, але ви знаєте».

На відміну від Генерала, Полкан ніколи не потерпав від надміру гуманізму. Принаймні на моїй пам’яті. Тому він дочекався, доки я бадьоро промарширую повз нього по коридору до повороту, і зловтішно гукнув:

- Сирота, ком цурюк - і хенде хох, звісно! Шнеллєр!

Я без заперечень виконав наказ, включно з «хендехохом» і тоненьким голосочком жалібно промимрив:

- Дядечку оберст, не стріляйте, я не партизан, я корову шукаю… не бачили часом? Руда, морда в зеленці і один ріг обламаний…

- Сьогодні хтось вийде з мого кабінету з обома обламаними рогами! І з дупою в зеленці… Двері за собою зачини.

Довелося опустити руки, виконати розпорядження щодо дверей і виструнчитися в статутну стійку перед Полковниковим столом.

Полкан не став затягувати паузи:

- Капітане, ти хоч сам розумієш, що ти підсунув Генералові? Та ще й змусив затвердити, як робочу версію! «Велика партія наркотиків»! Майже фабричної якості, до того ж. Із Середньої Азії до Києва! А це що означає?

Я промовчав, бо зрозумів, що питання - суто риторичне.

- А це означає, Сирота, що твою баєчку про крадіжку бракованої продукції з державної фармацевтичної фабрики нехай Генерал отим козлам з Орджонікідзе розповідає. Вони повірять! Бо там саме для цього сидять. Крадіжка! Та яка крадіжка, в біса його мамуню! Власне виробництво, ось що там! І навіть не лабораторія, а підпільний заводик по виготовленню і очищенню товару, служба збуту, канали транспортування, роздрібна мережа продавців і нарешті - контролери-ревізори з абсолютними повноваженнями, котрі самі слідство проводять, самі вирок виносять і вони ж його виконують. Я вже не заїкаюся про сировину, про оті макові плантації. Сирота, там плантації, а не грядочки. Колгосп по-нашому, і не один. І все в підпіллі - поля, заводи, розвідка, служба безпеки, охорона. Як це називається одним словом? Мовчиш? То я скажу: ор-га-ні-за-ці-я!

Я нічого не відповів. Лише скрушно розвів руками і знову повернувся до стійки «струнко».

- Мовчиш? Правильно мовчиш, капітане. Бо сказати нічого. Бо є ще одне слово, яке навіть я вголос вимовити не наважусь. Мафія! У нас що, Сирота - Гонконг? Чи, все ж таки, Київ? Місто-герой, «мать ґарадов русскіх» і так далі?

- У нас Київ, товаришу полковник. Скількись там разів орденоносна столиця, здається, двічі орденоносної України. Чи тричі… але то не суттєво.

- Так, то не суттєво. Суттєве те, у що нам усім усе оце обернеться. Уявляєш?

- Уявляю.

- Нічого ти не уявляєш. Тому, що ти правий. Ті, хто заварив усю цю кашу… чи плов, чорти його батька знають… закритих листів ЦК не читають. І на відкриті партзбори теж не ходять. Їм начхати на те, що у нас організованої злочинності немає, тому що її не може бути в силу високого рівня соціалістичної моралі нашого суспільства… тьху! Це я не на мораль «тьху!», Сирота, а на твого корейця. У тебе сіль вдома є?

- Є, товаришу полковник.

- Ото носи її з собою. Якщо нам пощастить і ми візьмемо твого Фантомаса ще до того, як він розбушується остаточно, то все, що ми зможемо зробити - це насипати собі на хвіст тим, хто його сюди надіслав. Зрозумів?

- Не зрозумів, товаришу полковник. Поясніть придурку-підлеглому. На рівні, доступному його інтелекту.

Від автора: доки Полковник збирається з думками аби висловити їх у формі, доступній для розуміння підлеглого з вищою філософською освітою, кілька необхідних уточнень. Вислів «Фантомас розбушувався», як уже здогадалося старше покоління читачів, увійшов до активного словника радянської людини ще десь у 60-х роках, коли вітчизняний кінопрокат - ні сіло, ні впало - випустив на широкий екран дотепну французьку кримінальну комедію про Фантомаса з Луї де Фюнесом і Жаном Маре в головних ролях. Три фільми: «Фантомас», «Фантомас розбушувався» і «Фантомас проти Скотланд-Ярду» в французькому оригіналі були ПАРОДІЄЮ на справжній класичний КНИЖКОВИЙ серіал про невловимого всесильного фантастичного злочинця Фантомаса. Але бідолашний радянський читач і глядач в очі не бачив ані книг про Фантомаса, бо вони в СРСР не перекладались і не видавались, ані численних екранізацій. За винятком пародії на ці книги і фільми. В народі такий спосіб ознайомлення широких верств трудящих зі здобутками зарубіжної культури називається грубо, але точно: «через дупу».