Валерій Лапікури - В Багдаді все спокійно

- Ти що-небудь чув? - запитав я у «достроковця», - тільки правду кажи. Бо підеш за недонесення, перешкоджання, а як треба, то й опір зліпимо.

- Нічого не чув. Я ж на «Ленкузні» корячусь. Кльопальщиком. Після зміни ще півдня у вухах гуде. Самі знаєте - такі, як я, хлібом не перебирають. Беруть, що дають. Я і вас зараз погано чую.

Дядько не брехав. Він розмовляв зі мною, як це роблять глухуваті - на підвищених тонах, але без істерії.

Я подивився на двері навпроти - вони залишалися прочиненими з учорашнього дня і звідти лунало бадьоре хропіння в «до-дієз мажорі». Глянув на двірничку. Та зрозуміла все без слів:

- Це вони, громадянин начальник, ще три дні мусять пити. А потім трохи отямиться, місяць-два, ну від сили три протримається - і знов на тиждень загуде. Нещасна людина.

На тему згубності алкоголю ми поговорити не встигли. Бо приїхала не тільки слідча бригада, а й половина підвідділу, начальство з райвідділу і нарешті - наш Генерал, власною персоною. Ніде, ні в яких правилах не записано, що начальник Управи має виїздити особисто на кожне вбивство. Але коли гине міліціонер, та ще й офіцер, нехай навіть молодший лейтенант-дільничний, всі правила та інструкції скручуються жужмом і затикаються відомо, куди. І відомо, кому. Таким невдахам, як я.

- Що сталося? - запитав Генерал без усяких передмов.

- Довго розказувати, товаришу Генерал. Пробачте, я хотів сказати - доповім особисто після повернення до Управління.

- Чий недогляд?

- Мій, товаришу Генерал. Я попросив його почекати мене, але не уточнив, де саме. От він і вирішив ще раз зазирнути до квартири. Можливо, хотів старшим колегам носа втерти, а налетів на ножа.

- Ти що - підходив до трупу?

- Ні, але я вже бачив таке вбивство. Кілька днів тому у Піонерському парку. Після танців у «Інтуристі». Думаю, той же самий…

- Товаришу капітан, за…мовкніть! Ви поки що відсторонені від слідства. Пропустіть експертів, тут і без вас повернутися ніде.

Я відійшов, але недалеко - до сходів. Коридорчик був не такий уже й задовгий, по три квартири з кожного боку, тому, попри кепське освітлення я все добре бачив і, звісно, чув. Наш начальник тиснув руку районному, висловлюючи співчуття від імені служби, розпоряджався негайно оформити всю належну допомогу сім’ї загиблого, але все це було, як казав один наш університетський викладач, «туземні танці в Київській губернії». Бо я вже все збагнув. Запізно, але зрозумів.

Картина виглядала приблизно так: дільничний прийшов раніше за мене, бо жив неподалік, на Танковій. Відчинив двері запасним ключем, який ми знайшли вчора під час обшуку, увійшов і став оглядатися. А коли почув, що ще хтось длубається ключем у дверях, то замість зачаїтися на кухоньці, увімкнув світло у крихітному передпокої і спокійно сказав: «Товаришу капітан, заходьте - відчинено».

Як потім з’ясувалося, дільничного вдарили ногою під дих, потім напівпритомного затягли до кімнати і перерізали горлянку в той же спосіб, що й покійному господарю квартири. І тим же знаряддям убивства - ножем-багнетом від АКМу. Нападник витер закривавлене лезо шматком ганчірки, залишивши на ній залишки зброярського мастила.

Він прийшов по те ж, що й я. Порожню банку з-під меленої кави. Чому саме по неї? Як казав мій улюблений герой Вінні-Пух, нащо тобі робити “дж-ж-ж”, якщо ти не бджола? Нащо тримати вдома мелену каву, якщо у тебе немає ані джезви, ані кавоварки? Кажеш, дехто варить у каструльці? Зарізаний Дембель у каструльці варив тільки макову соломку. Отже - у тій банці з-під кави перед тим, як вона стала порожньою, була не кава. У ній навіть запаху кави не збереглося. Я вчора акуратно, аби не стерти відбитки пальців, дістав її з-під батареї, куди вона закотилась, обнюхав і замість узяти з собою в Управу, залишив, ідіот, на столі. Мовляв, завтра, завтра, завтра… експерти пальчики відкатають, а потім уже з’ясуємо, що там у ній було всередині. От і дочекався.

Забігаючи наперед, можу сказати, що смерть дільничного наробила великого галасу, але виключно у вузько обмежених колах. Сім’я - вдова з маленькою дитинкою - одержала квартиру з резерву Міністра, пенсію на втрату годувальника оформили негайно, а у «Вечірці» з’явилося кілька рядочків - на останній сторінці, внизу праворуч: «Шевченківський райвідділ міліції глибоко сумує з приводу передчасної смерті свого співробітника… і висловлює глибоке співчуття сім’ї та близьким покійного». Класичний фінал пролетаря правоохоронної праці.

Не знаю, чого раптом, але наш Генерал вирішив влаштувати традиційне покарання непричетних не у себе в кабінеті, а на оперативній нараді. Мало того - припхалось і це, м’яко кажучи, ляпало, він же замполіт. Сидів і аж підстрибував від нетерплячки, доки Генерал перераховував усі існуючі та нашвидкуруч надумані гріхи, недоліки, недоробки і прогалини в роботі старшого інспектора Сироти О.М.