Наталка Шевченко - Кривава осінь в місті Лева

— То ви любите львівських жінок, синьйор Бава?

Дівчина з мікрофоном невдоволено зиркнула на неї, але італієць явно зрадів запитанню.

— О, сі, у Львові дуже багато белла донна! І я обожнювати їх! Львівські жінки дуже своєрідні, я цікаво вивчати їх всередині... внутрішній світ, сі, і насолоджуватись їх апаренца... зовнішня краса. — Бава ретельно пройшовся очима по Ніниній фігурці, і його й без того широка усмішка поширшала ще більше. — Красиві донна надихати мене, без гарний жінка я не можу творити мистецтво так добре. Можна сказати, вони також тримати мене тут.

Перш ніж Ніна визріла для відповіді, репортерка знову заволоділа ситуацією й почала сипати питаннями виключно з області мистецтва. Бава почав розповідати про коріння своєї творчості та її зв’язок з класичними школами різьбярства, а Ніна смикнула Олега за рукав.

— Ходімо звідси, — прошепотіла вона.

Вони вийшли із багрової похмурості «Дзиґи» у світло дня, яке, втім, не стерло стурбовану тінь з Ніниного личка. Завваживши це, Сокіл спробував пожартувати:

— Що за приязні маніяки водяться на світі...

Дівчина глянула на нього опікливо і трохи злякано.

— Не смішно, Олеже, — похмуро запевнила вона. — Бачив, як твій приязний маніяк на мене більма вирячив?!

— Святий Боже, що за вирази! — Сокіл не хотів сміятися, проте не зміг втриматися. — Він дивився на тебе, як на вродливу жінку, та й по всьому. І я не кину в нього камінь за це. Я його дуже добре розумію. Сам такий.

— Ти — не такий. — Ніна помітно нервувалася, стискуючи пальці так, що вони починали хрустіти. — У мене від цього майстра мороз по шкірі. Він на мене так витріщався, ніби хтів мене розіп’яти! Учора я казала те лише наполовину серйозно, але зараз мені здається, що я не помилилася у своєму припущенні.

— Тю ти, Господи! — Проти волі Олег відчув, що починає дратуватися. — Ніно, природа його бажань цілком очевидна для будь-якого чоловіка. А тим більше для запального італійця. Ну не можна ж бути такою наївною у твої роки!

Він пошкодував про сказане, перш ніж у повітрі затихло відлуння його слів, та було запізно. Ніна здригнулась, повернулась до нього й, ігноруючи його безпомічне «Вибач», дуже чітко промовила:

— Що ж, можливо, я таки надто наївна для свого передпенсійного віку, та відрізнити добру людину від злої можу на рівні відчуттів. Жоден інстинкт мені світу не застить.

— Люба, ну невже ти справді гадаєш, що пан Бава приїхав з Рима спеціально для того, щоб тут убивати жінок, що зогрішили? В Італії грішниць забракло?

Мабуть, спрацювало звертання «люба», бо Ніна помітно пом’якшала і навіть посміхнулась — усмішкою згасаючого осіннього сонця.

— Це лише версія, Олеже. Просте припущення. Не забувай про це.

Після галереї вони ще заїхали по справах в агенцію, тому до Олегового дому дісталися вже затемна. Ніна нервувала, раз у раз визирала з віконця, щоб оглянути шлях, яким вони їхали, однак нічого не казала. Вона добре знала, де знаходиться Погулянка, і їй завжди подобався цей затишний, кучерявий від дерев район, завжди... але чомусь не тепер. Ніна й сама не знала, чого її розтрусило так, аж всі думки геть з голови повилітали. Можливо, відповідь чаїлася в сутінках — чорнильно-синіх, подекуди розкольорованих жовтим та білуватим сяйвом ліхтарів, оранжевими вогниками автівок, нав’язливим неоном рекламних вивісок; у тінях, що їх відкидали вузлуваті, заплутані гіллям кущі, або в тому, що ця темрява чомусь змушувала Ніну відчувати себе безпорадною, як воїн-одинак, оточений сотнею безликих ворогів. Їй марилося, що ось-ось, будь-якої миті з’явиться убивця з її сну і перетворить яву на криваве небуття. Далися, певно, взнаки відвідини галереї — фантастичні роботи італійського майстра захоплювали тією потойбічною красою, яка мало чим відрізняється від потаємних, сокровенних жахів та ілюзій... Зачарував і сам автор, проте чомусь Ніна ніяк не могла перебороти потужну антипатію, яку викликала в ній ця особистість. Щось із нею було не так. Мабуть, це щось підсвідоме... але італієць вперто асоціювався з тою самою чорною постаттю з кошмару.

До тями Ніна повернулася, лише коли машина раптом зупинилася й Олег заглушив двигун.

— Вже приїхали? — неначе щойно прокинувшись, закліпала очима вона.

— Ага, вже. Ти якась задумлива сьогодні. Сподіваюся, тебе не крають примарні сумніви стосовно моєї пропозиції щодо житла?

— Та що ти! Я просто замислилася.

— Тільки не кажи, що в тебе досі розслідування в голові, — підморгнув Олег. — Мабуть, я таки погано на тебе впливаю.