Наталка Шевченко - Кривава осінь в місті Лева

— Що, час вставати?

— Ні. У тебе ще в запасі година сну, як мінімум, — пошепки відповів Сокіл.

— Тоді чому ти тут?

— Ти спала неспокійно.

— Наскільки неспокійно?

— Ну... скрикувала.

— Справді? — Ніна сіла в ліжку. — Вибач, я не хотіла. Тобто не думала...

— Та нічого. Що тобі снилося?

— Не «що», а «хто». Даріо Бава.

Олег картинно насупив густі брови.

— Я ревную, — пробасив він.

— Не варто. — Ніна простягнула руку і торкнулася його плеча. Ще тепла від сну шкіра, така приємна на дотик... — Він снився у вкрай невигідному ракурсі. Невротичні митці мене не цікавлять, навіть якщо нагло лізуть у мою підсвідомість.

— Радий це чути. Ніно, — Олег зам’явся, підбираючи потрібні слова, — якщо ти втомилася, то можеш сьогодні лишитися вдома.

— Іще чого! — Ніна від обурення аж підскочила на місці, як горобець на паркані. — Від чого це мені втомлюватися? І що я тут робитиму цілісінький день, га? Й думати забудь. Давай я краще сніданок приготую.

— Я сам. Ти поспи ще. Все ж таки перший день на новому місці. — Сокіл підвівся і рушив до дверей, та на порозі зупинився, повернувся до Ніни і замислено почухав підборіддя.

— Що? — спитала дівчина підозріло.

— Я тут одну прикмету згадав.

— Яку прикмету?

— Народну. Вона каже, що на новому місці юнці конче має приснитися її наречений. Себто той, кого ти бачила уві сні, й буде твоїм чоловіком. Прикро.

Ніна перегнулася через подушку так, щоб дотягнутися до своїх капців на підлозі, а коли їй це вдалося, вхопила один і пожбурила його в Олега. Влучила вона у двері, що дуже вчасно зачинилися за великим в усіх сенсах детективом.

Сніданок, приготований Соколом, складався із залитої окропом вівсянки, кави та помаранчевого соку. Каша — Ніна з дитинства ненавиділа всі без винятку каші, а особливо цю, з безневинно замордованого вівса — гидотно розповзлася по тарілці і мала такий вигляд, ніби її вже хтось їв. Та вередувати не випадало, і дівчина слухняно взяла ложку, обдарувавши Олега вимученою ввічливою посмішкою.

— Ти справжній кулінар. За тобою «Максим» плаче.

— Авжеж, знущайся, — шеф й бровою не повів, зосереджено наминаючи це рідке паруюче «дещо». — Знаєш, чому англійці такі спокійні? Бо вони зранку добре наїдаються. Добре і ситно. Вони полюбляють вівсянку, і тому їх неможливо вивести з рівноваги до самого ланчу. Хіба що під час ланчу. А французи всі нервові.

— Дай вгадаю. — Ніна, вбрана у свій найкращий і, по честі кажучи, єдиний пристойний халат, потягнулася за хлібом — і широкий червоний рукав витончено ліг на вівсянку. — Бо вони зранку наїдаються погано!

— Ха, та вони зовсім ніц не їдять! — переможно вигукнув Олег. Ніна, помітивши, що замастила манжети халата, зніяковіла і схопилася за серветку. — Тільки палять та каву п’ють літрами. Не дивно, що вони весь час неначе на шарнірах. Як-от зараз ти. Тільки не кажи мені, — попросив Сокіл, прибравши нарешті серйозного вигляду, — що ти вважаєш Окозбирачем синьйора Баву. Відчепися, заради бога, від старого майстра-жінколюба.

— А я й не кажу, — буркнула Ніна. — Мене все одно жодна холера не слухає.

— Версія про аборти виключає можливість його участі, — наполягав Олег. — Якщо ти лишень не думаєш, що він ще й хірург-гінеколог.

— Версія про аборти ще нічим не підтверджена. — Втративши рештки апетиту, дівчина відсунула від себе тарілку. — Ти сам сказав, що пані Ратушна ніколи не переривала вагітність.

— Я це звідки знаю? — здивувався Сокіл. — То напевне відає Господь і покійниця, та їх ти як спитаєш? А я тобі уповів те, що почув від Ратушного. Може, він просто сміття з хати виносити не хоче. Зайвий розголос йому теж не на користь... Що ж до третьої жертви, то за неї ще даних немає. Як отримаємо, тоді й будемо висновки робити. Попередні.

Ніна слухняно кивнула.

До агенції вони дісталися вчасно, та не рано — невгамовна Рада була вже на місці і, помітивши у вікно, що Ніна вийшла з шефового «б’юїка», кинулася до коридорчика, аби перехопити її ще в дверях.

— Це він тебе десь у місті підібрав? — затріщала жінка. Олег, що крокував за Ніною, видав на публіку тяжкий стогін і погрозив секретарці пальцем.

— Я підібрав її там, куди твій довгий ніс не дотягнеться, Радо. Що за звичка — вічно лізти не в своє діло?

— Така точно, як у вас, — впевнено відбрила секретарка і підморгнула Ніні. — І до слова, вас ця звичка годує, а мене — розважає.

— Хочеш розваги — купи квиток у цирк.

Рада надулася і, адресуючись до Ніни, поцікавилась: