Наталка Шевченко - Кривава осінь в місті Лева

— Поки що мені гріх скаржитися, — посміхнулася вона у відповідь.

— Що ж, тоді ходімо.

Вони вибралися з машини, і Сокіл кивнув головою в бік великого двоповерхового будинку з білої цегли, що височів по інший бік паркану. Виросла в келії, Ніна від захоплення аж рота відкрила.

— Це все твоє?

— Наше з мамою. Ну а тепер і ти маєш тут свою житлову площу.

Десь ліворуч несподівано пролунав свист. Потім долинуло хриплувате:

— Сервус, Олеже!

Сокіл повернув голову в той бік і у відповідь привітно змахнув рукою. Ніна придивилася — спочатку побачила вогник сигарети, а потім розрізнила чоловічу фігуру, що розслаблено привалилася до паркану. Силует чомусь здався їй знайомим.

— Хто то? — спиталася, хоч це наче насправді не дуже її й обходило.

— То? Сусід мій, Тарас Чубай. Схоже, якраз із Києва повернувся. Якщо чула про такий музичний гурт — «Плач Єремії»...

Ніна округлила очі.

— Ще питаєш! — Музика названого гурту особливо часто рятувала Ніну в часи загострення конфронтацій з мамою. — Тарас Чубай — твій сусід ?

— А що тут такого? — щиро здивувався Олег. — Ну сусід. Захочеш — якось познайомлю.

— Та я не знаю...

— Ну, як знатимеш — скажеш. А поки що пішли, бо я вже задубів.

Через силу відірвавши погляд від темної фігури, яка продовжувала незворушно видихати клубки диму, Ніна почимчикувала слідом за широкою спиною Сокола у двір. А їм назустріч уже вийшла усміхнена Олегова мати, Катерина — мабуть, той устиг вдень телефоном попередити про нову квартирантку, бо вона без зайвих питань затисла здивовану гостю в міцних обіймах.

— Ласкаво просимо, Ніночко, — радо промовила жінка. — Просто не уявляєте, як я рада, що ви в нас житимете! Сподіваюся, вам у нашій хатинці буде затишно.

— Оце і є та сама мама Катя, — сказав Олег Ніні, котра все ще перебувала в полоні хазяйчиних рук. — А це і є та сама Ніна, — звернувся він до матері, й та нарешті послабила хватку. — Ніна — мама Катя, мама Катя — Ніна. А тепер ходімо всередину, бо холодно і дико хочеться жерти.

— Приїхав з Оксфорда, а всю вихованість, видно, там і забувся, — похитала головою Катерина. — Як ви тілько його терпите?

— Якщо чесно — із превеликим задоволенням, — весело відповіла Ніна, настрій якої з часів відвідин галереї відчутно покращився.

— То ви його просто мало знаєте. Пильнуйте, бо потім його з шиї нічим не знімеш.

— Еге, хіба що дихлофосом, — пхикнув Олег. Він зупинився й відчинив двері, пропускаючи обох жінок вперед. — Мамо, ви ламаєте мій імідж, і взагалі, виставляєте на посміховисько. Краще б про чесноти розповіли.

— Обов’язково розповім. Як згадаю. — Сміючись, мати підморгнула геть спантеличеній таким прийомом Ніні, і всі вони увійшли до будинку.

Потім була вечеря на двох, ситна і щедра, з червоним вином та фруктами на десерт, а коли Ніна, наївши чималеньке черевце, зусиллям волі відтягнула себе від столу, Сокіл провів дівчину до її кімнати, де чекав уже застелений диван, оголосив ранній підйом і зник у надрах будинку. Ніна огледілась. Кімната була обставлена затишно і з любов’ю. Блакитні шпалери на стелі, стильні мереживні фіранки на вікні, гуцульський килим і картини на стінах, біля дивана — тумбочка, на ній — ваза з білими айстрами... Ніна усміхнулась і проти волі позіхнула. Присіла біля валізи, відшукала там свою нічну сорочку, швиденько перебралася і подумала, що треба піти у ванну. Неодмінно. Ось лише хвилинку вона полежить на цій чудовій канапі, під чарівним ліжником — бо під таким можуть снитися лише прекрасні сни, — а тоді можна переходити й до особистої гігієни.

Щаслива Ніна заснула за півмиті до того, як її голова торкнулася подушки.

Але її сон не був таким уже солодким.

Ніч минула тривожно — Ніна кілька разів прокидалася, налякана невідомо чим. Їй щось снилося, але вона ніяк не могла згадати, що саме; пам’ятала лише, що в головного героя її бентежного сну було лице пріснопам’ятного синьйора Даріо. Не те щоб Ніна насправді вірила в його причетність до цих жахливих злочинів, однак звільняти італійця від своїх підозр також не квапилася.

Вчергове Ніна прокинулась від дотику до щоки; розплющила очі й побачила Олега, що сидів на краєчку її ліжка, вбраний лише у спортивні штани та білу майку, яка прикривала його вражаючий торс не більше, аніж прапор, залишений альпіністами на вершині гори, прикриває цю саму гору. Ніна сфокусувала на цьому, безумовно, вартому уваги видовищі розсіяний погляд і, позіхнувши, поцікавилася: