Наталка Шевченко - Кривава осінь в місті Лева

— Бухгалтерія, — холодно відказала Ніна.

— Он воно що! Олеже, тобі пощастило відірвати собі найчарівнішого бухгалтера на всьому світовому ринку праці. Ти навмисне детективом став, щоби дівчата на тебе западали? А от простому оперу-трудязі ніхто на шию не вішається...

— Як я скучив за твоїм казарменим гумором, — зітхнув Сокіл. — Чого тобі треба?

— Ну, для початку просто познайомитися з твоєю симпатичною бухгалтеркою. Я Сергій, — протягнув він руку Ніні. — Сергій Пасків. Можно просто Сірожа...

— Ніна, — відказала вона, мляво торкнувшись його долоні. — Можна просто пані Ніна Євгенівна.

— О, жінка з характером, — зрадів Пасків. — Люблю таких. А взагалі-то, Олеже, я просто поцікавитися думав, як там твоє розслідування йде, чи вже маєш успіхи. — Він висмикнув з-за сусіднього столика вільний стілець і присів до парочки збоку третім зайвим. Устиг помітити, як Ніна та Олег перезирнулися, перш ніж хором сказати:

— Як равлик.

— Господи, — роблено вжахнувся Сергій, з докором зиркнувши на Сокола, — ти навіть свого бухгалтера запряг розслідувати вбивства?! Ну ти даєш! Набрався капіталізму за три роки, тираниш підлеглих, аби зайву копійчину зберегти...

— Ми в одній кімнаті сидимо, — відповіла Ніна більш ніж сухо. — Тому дещо чую. Хоча вас це не обходить. Ще щось?

— Ні, нічого особливого, — звабливий запах споживаних парочкою страв роздражнив Пасківа до краю; він відкрив пакет, укинув до рота тлустий пончик і, ретельно жуючи, прошамкав: — Це «глухар», Олеже. Повний і цілковитий «висяк». Як не страшно це прозвучить, та, якщо не буде ще одного вбивства, ми його не впіймаємо.

— Так, авжеж. — Сокіл приклався до келиха з білим вином і скривився так, ніби сьорбнув оцту. — Ви його не впіймаєте, навіть коли жінку перетворять на м’ясний ряд просто під вашими вікнами. А в мене вже є версія щодо мотивів убивці.

— І яка ж?

— Хороша. І дуже правдоподібна.

— Поділитись не бажаєш?

— Ні. Спершу перевірю її сам.

— Чудово. Стисло і різко. — Другий пончик Сергій ковтнув, як верткий удав. — Те, що я тобі, погонами ризикуючи, карні справи показав, уже ніби й не рахується? Наступного разу фігу від мене отримаєш.

— Око за око, Сергію. Ти мені теж жодної вашої версії не виклав.

— Бо мені є що втрачати, на відміну від тебе. Але добре. Побачимо ще, куди тебе твої здогади виведуть.

— Ну, мене кудись та виведуть. А ви так і будете трусити своїми «висяками», і ніяка «віагра» вам не зарадить.

— Та я тебе... — відкопилив було губу Пасків, коли раптом його мобільник у внутрішній кишені зловісно заухав пугачем. Видобувши зі шкірянки стареньку «Моторолу», Сергій глянув на дісплей і, побачивши ім’я абонента, досадливо чортихнувся. Просив же не дзвонити вдень! Наче той жираф — доки до вух луна дійде, вже навколо зміниться ландшафт. Сергій дав відбій, не відповівши на виклик, і заметушився, ляскаючи себе по кишенях у пошуках цигарок. Збуджений організм настійливо вимагав добавки нікотину.

— Мабуть, начальство? — зловтішно припустила Ніна. — Викликають?

— Та... пора, — покивав Пасків. — Мушу йти. Радий був знайомству, Ніно. Майте на увазі, міліцейська бухгалтерія також деколи потребує нових працівників.

Ніна скорчила гримаску, що без слів сповіщала, як глибоко плювати чорноокій на всі міліцейські потреби, але Пасків не образився. Він картинно відсалютував, підхопив пакунок з пончиками, який уже став напівпрозорим від плям олії, і вийшов із кнайпи.

На нього справді чекало достатньо роботи, і не вся вона, на жаль чи на щастя, концентрувалася навколо загадкової особи Окозбирача. Львівські кримінальники аж ніяк не збиралися полегшувати буття карному розшуку і скоювали тяжкі та особливо тяжкі злочини зі звичайною для себе щільністю. Знижок на потребу ловити маніяка не робив ніхто — ані начальство, ані злодії. І все-таки Пасків знав, попри самовпевнене базікання Сокола, що зупинити вбивцю зможе тільки він. Ще трохи — і все закінчиться. І кому дістануться всі лаври, він теж знав. Навіть без допомоги цього егоїстичного бовдура — та вона йому, власне, і не потрібна.

Запаливши жадану цигарку, він сів у машину, й керована Денисенком службова «тойота» відчалила від тротуару.

Галерея мистецького об’єднання «Дзиґа», де виставлявся сеньйор Бава, являла собою вельми функціональне, довге приміщення, досить вузьке для створення необхідної атмосфери і досить широке для того, аби відвідувачі не наштовхувалися одне на одного. До галереї з коридора вели кілька сходинок; підлога була вистелена килимовими доріжками, на стінах, затягнутих бордовим драпіруванням, картини чергувалися зі стилізованими під старовинні світильники бра. З рівномірними проміжками вздовж стін вишикувалися твори різьбяра на кубічних постаментах, і з першого погляду здавалося, що ти дивишся не на зафіксовану в деревині фантазію майстра, а на ретельно муміфікованих персонажів якоїсь химерної кунсткамери.