Наталка Шевченко - Кривава осінь в місті Лева

Вислухавши ж нову версію у викладенні Сокола, Борис помітно пожвавішав.

— О, то це вже прогрес! Маємо бодай з чого почати.

— Перше, що ти мусиш зробити, — напучував Олег помічника, — це опитати родичів. Зазвичай про таке батькові не кажуть, але мати чи сестра цілком можуть бути в курсі справи. Почни з батьків Сніжани Доброхот, тільки делікатно так... мати там нині на своїх двох не стоїть, таку бідосю має, але опитати доведеться насамперед її. Через «не можу» і «не хочу», але тонко і чемно, як ти вмієш. Потім знайди сестру Мирослави Стецюк — більше нікого з рідних у неї, власне, й не було. Якщо виявиться, що жертви робили аборти, будемо копати далі — де, коли і чому.

— А якщо всі опитувані дружно заволають: «Ні, цього ніколи не було, як ви могли таке вигадати!», треба знайти медичні картки покійних жіночок, — підхопив тямущий Боря. — Власне, хоч так хоч інак, а я маю конче знайти ті документи.

— Тямиш. Про будь-який результат доповідаєш негайно, телефоном і особисто мені.

— Ну, тоді я рву кігті. — На порозі Лупибатько озирнувся і, поправляючи комірець на своїй джинсовій куртці, серйозно мовив: — Хороша ідея, босе.

— Ніні дякуй, — зауважив Сокіл. — Це її осяяло... зранку-раненько.

— Хороша ідея, Ніно, — повторив Борис, зовсім, здавалося б, не здивований, і вийшов.

Ніна з докором глянула на шефа.

— Ти для чого Борі сказав, чия версія? Буде думати, що я лізу не в свою справу.

— Не буде. Ти — бухгалтер. Математик практично. У тебе робота така. І я не можу, та й не хочу, сидячи з тобою в одній кімнаті, щось від тебе приховувати. Навіть Рада в курсі всіх справ, хоча й поверхово. А коли ти маєш слушні гадки не лише щодо балансу, чому б я не дослухався?

— Ти просто мрія, а не роботодавець, — ствердила Ніна. — І якщо хтось скаже інше, ігноруй.

— Домовилися, — всміхнувся він, але раптом чомусь спохмурнів — неначе ніч йому на чоло насунулась. — Слухай, — мовив він по хвилині видимих коливань, — мені тут гайнула одна думка... малоприємна. Ти, звісно, вибач, але я мушу це вимовити. Ти кажеш, що твоя мати фанатичка, схильна до агресії. Якщо взяти до уваги те, що саме її поведінка наштовхнула тебе на гіпотезу щодо абортів... я нічого не стверджую, звісно, але якщо...

— ...вбивця — то вона? — закінчила за нього Ніна. — Не вибачайся. Я теж думала про це.

— І?

— Ну, по-перше, мене мати ненавидить більше від усіх жінок світу, разом узятих, по-друге, гонорова й агресивна вона лише вдома, де її ніхто не бачить, крім розп’яття та мене. Ну й по-третє — хоч це найголовніше, — не скажу про два попередні, але на час останнього вбивства у неї точно є алібі. Я — її алібі. Ми були разом увесь той вечір і ніч, коли загинула Сніжана Доброхот. Я і бачила матір, і чула, бодай би оглухнути. Ні, Олеже. Повір мені. Вона — божевільна, так, але на таке їй би фантазії забракло, та й сили теж.

— Що ж, тоді добре. Вибач, що заговорив про це.

— Я ж кажу — нема потреби в перепрошеннях. Ти просто робиш те, що мусиш. Ти об’єктивний, і за це гідний нагороди, — Ніна виразно глянула на кавоварку. — Ще кави, шефе?

Ратушного, після попереднього дзвінка, Сокіл застав в одному з його автосалонів. Пана Петра він побачив здалеку — той метушився за скляною вітриною, немов старанний практикант, і, гаряче жестикулюючи, доводив щось групі з трьох, убраних на позір в однаковісінькі костюми, юнаків. Ті слухали його, киваючи, без жодних ознак розуміння на кам’яних лицях — це Олег зауважив, підійшовши ближче. Ще якусь хвильку роздивлявся Ратушного, що у своєму чорному пальті чомусь скидався на середньовічного воїна, а потім рушив до входу, двері на фотоелементах безшумно відчинилися, і Сокіл опинився у просторому, з високими стелями приміщенні, де на подіумах сяяли різнобарвними глянсовими боками кілька автівок. Пан Петро відразу помітив детектива, усміхнувся — радше з ввічливості, аніж від великої радості — і поспішив назустріч гостю. Вони обмінялися рукостисканнями, і Ратушний ледь помітно повів очима, відпускаючи своїх слухачів. Юнаки, вишикувавшись вервечкою, потупцяли десь до підсобки, а пан Петро похитав головою.

— Новачків інструктую. Салабони. Чи вони кін гамериканських надивилися, чи книг дурних начиталися, та щойно хтось до салону увійде, то всі троє налітають водночас, мов ті круки на стерво. «Чого бажаєте? Чим вам допомогти?» Не терплю нав’язливого сервісу. Відчувати ж треба, чи шарпати покупця, чи дати йому спокій, а він спитає, жи сам хоче, — пан Петро кашлянув. — Вибач, не по темі. Що нового?