Наталка Шевченко - Кривава осінь в місті Лева

— Вже зібралась у відпустку? — з погано прихованою тривогою в голосі поцікавився Олег, вилазячи з салону. — Трохи той... зарано. Ще хоч півроку попрацюй, а там видно буде.

Ніна посміхнулась — такою вимученою усмішкою, що у Сокола защеміло серце, і підвелася.

— Хвилюватися немає причин, як співається в одній пісні. Я не маю квитка на Канари. Маю лише певні проблеми.

Олег підійшов ближче і помітив, що на ногах у Ніни черевички різного кольору — лівий синій, а правий коричневий.

— І в чому ж вони полягають?

— У тому, що віднині я більше вдома не живу.

— А де живеш?

— Ще не знаю. Зніму кімнату десь. Чи прилаштуюсь у гуртожиток.

— Куди? — ні в сих ні в тих Сокіл роздратувався: знайшла вихід, називається. — Мені доцільно розповідати, що в тих гуртягах коїться?

— Ні, бо ти нічим мене не здивуєш після того, що коїться в мене вдома, — в розпачі відказала Ніна. — Маючи матусю — релігійну фанатичку, яка бере мої гроші, проклинає моє існування і постійно намагається кулаками навернути мене на шлях істинний, бо я в її уяві професійна шльондра, починаєш дивитися на речі дещо інакше. Ти, до речі, питав мене, чому я не заміжня. Ось і відповідь.

Олег помовчав. У його мозку дзиґою закрутилася нав’язлива ідея, як вирішити Нінину проблему. От тільки що скаже сама Ніна? Утім, хочеш почути відповідь, спочатку постав запитання. Зважившись, він почав:

— Слухай, я маю пропозицію. Ти тільки... ти не думай нічого такого. У мене просто три кімнати, окремі, і мама аж на другому поверсі живе, точно не заважатиме. Я тобі одну кімнату міг би здати. Безкоштовно.

— Дуже цікавий бізнес, — очі Ніни звузились, — безкоштовно здавати кімнату. Тепер ясно, як ти розбагатів.

— Нє, ну якщо ранком ти звариш кави і для мене також, я не буду проти. Але більшого в тебе не попрошу. Обіцяю, — квапливо запевнив він.

Ніна довго дивилася на нього.

— Я тобі дуже вдячна, — мовила вона нарешті. — Добре. Я згодна. Я варитиму тобі каву. І прибиратиму в хаті. І... Олеже, я дуже сподіваюся, що ти попросиш у мене більшого. Кажу це, користуючись тим, що ми поки що самі... — Ніна затнулася. Сокіл нахилився над нею і поцілував у маківку. Його серце стукало як несамовите. Щойно він почув те, чого почути не сподівався, але дуже хотів. Деколи мрії збуваються.

— От і добре, домовилися. Заселення увечері. Ходімо в офіс, прохолодно вже надворі.

Сокіл відімкнув двері, пропустив Ніну всередину, а сам відніс валізу, в яку неначе каміння напхали, до машини й засунув у багажника. Хай краще тут лежить — так у його спостережливих підлеглих не з’явиться зайвого приводу для пліток.

Коли повернувся в офіс, Ніна вже, як і обіцяла, займалася приготуванням кави.

— До речі, — сказала вона. — Я маю для тебе ще одну версію щодо мотиву вбивці — дякуючи моїй навіженій неньці. Хоч якась користь від неї.

— Слухаю, — Олег присів на краєчок свого масивного столу і сплів руки на широких грудях.

— Вона просто звар’ювала на тій думці, що я от-от завагітнію казна від кого і притьмом кинуся робити аборт. Вважає, що жінкам, які це роблять, місце в пеклі та що добре було б, якби хтось їх доправив туди експресом. У контексті цієї теми цілком можна говорити про жіночу безсердечність — навіть не будучи вбивцею.

— Аборти, — замислено повторив Сокіл. — Знаєш, а це цікава версія — ганьба мені, я про це якось і не подумав. Тобто щоб вона підтвердилася, мусимо довести, що всі три жертви в минулому позбулися своїх дітей... а якщо це дійсно так, то цілком ймовірно, що за це їм серця й повирізали. Бо вбивця гадає — ні, переконує нас, — що жінкам, які зробили подібне, цей орган наче й ні до чого.

— Щось таке, — кивнула Ніна. — А очі... можливо, мається на увазі духовна сліпота.

— Угу. Слухай, ти просто молодчина!

— Я ж тобі відразу казала.

— Та я й не сумнівався — лише трішки поопирався для годиться. Отже, якщо підтвердиться факт перерваної вагітності в усіх трьох, то матимемо практично гарантовану зачіпку. Що ж, це вже крок уперед. Треба опитати рідних. Значить так — напевно, кревними Сніжани Доброхот та Мирослави Стецюк щільно займеться наш Боря — якщо нарешті зволить відірвати свою задницю від теплого дивана і завітати-таки до офісу. А я займуся особисто Ратушним. Гадаю, так буде краще.

Безневинно обхаяний Лупибатько, що намалювався в агенції навіть раніше офіційного початку робочого дня, на суворе рикання шефа щодо буцімто запізнення відповів коротко і з гідністю:

— Я не запізнився. Це декому не спиться.