Наталка Шевченко - Кривава осінь в місті Лева

— Тю, за дві години я й роги в золото козам пофарбую! — іронічно запевнив Лупибатько. — Тра тобі секундоміра купити, щоби ти на нього глядів, коли нам роботу ставиш. Хто в десяту частку секунди не вклався, той вилетів з гри.

— Борю, завдання зрозумів? Виконуй. — Сокіл дав відбій.

— Ти така сувора мрія, — зауважила Ніна, сміючись.

— Авжеж. І з пантелику мене не збивай, будь ласка. Зараз їдемо обідати, я маю одну кнайпу на прикметі, якщо за три роки не зіпсулася, то там люкс готують. До речі, вона в двох кроках біля тої галереї, де підозрілий італієць виставляється.

— О, то ти запам’ятав? А наді мною потішався.

— Я ж не заарештовувати його збираюся! Просто подумав сходити, долучитися до високого. Все ж таки дядько доводиться земляком майстрам Відродження. Ну й заразом... — додав він пошепки, щоби уникнути чутливих вух Ради, — вважай, що це таки побачення.

До кнайпи «Азія» Пасків забіг буквально на хвилину. Власник закладу, сивий похмурий вірменин, що ставав ще похмурішим прямо пропорційно зростанню його статку («більше грошей — більше гризоти, ара»), був старим боржником Сергія: років десять тому Пасківу вдалося розкрити пограбування квартири Ашота Саркісяна. Пана Ашота виставили, як то мовиться, конкретно — з хати винесли все, починаючи з килимів, дорогої побутової техніки та золота і закінчуючи кухонним посудом. Завдяки одному, нині, на жаль, уже покійному інформаторові злодіїв Сергій знайшов протягом двох днів, а разом з ними і більшість майна, яке ще не встигли спустити. Пощастило. Відтоді в усіх закладах Саркісяна, а їх було більше десятка, у різних куточках міста, його та слідака Сазоненка годували абсолютно безкоштовно і дуже смачно. Пасків цим регулярно і від душі користався — зайва скромність не була його чеснотою. І серед усіх Ашотових кнайп найкращою вважав саме «Азію», насамперед через зручне розташування — звідки не підійди. А ще тут, у чистій, свіжій олії, яку міняли після кожного використання, смажили такі пончики, що проковтнути з ними можна було не лише пальці, а й усю долоню. Щоправда, тут вони, на галицький манір, називалися пампушками, та хіба суть у назві? Хрусткі, пухкі, з начинкою від свіжих вишень до вареної згущенки або лише присипані цукровою пудрою, ті пончики просто танули в роті. Ніколи особливо не любив солодке, але Ашотових пончиків міг ковтнути півтора десятка за раз і частково розумів, чому в усіх тих забугорних фільмах їх називають «їжею поліцейських». Півкіла цих штукенцій, пару філіжанок кави — і він заряджений енергією до кінця дня, а голова працює, як годинник. А з’їси якийсь хот-дог з невідомої дохлятини, і потім хіба що з білого коня не злазитимеш до вечора — особливо з його шлунком.

От і зараз він заскочив за черговою дозою смаколиків. Охайна крамарочка в рожево-білому фірмовому халаті без зайвих питань відважила йому на прохання ціле кіло — сьогодні він у незвичному пориві щедрості вирішив пригостити й Денисенка, котрий залишився чекати в машині. Отримавши великого хрусткого пакета, до верхів сповненого гарячим і духмяним стратегічним продуктом, він подякував, сунув його під пахву і вже збирався вийти, коли раптом помітив серед відвідувачів знайоме лице.

За кутовим столиком на двох, біля останнього вікна доволі просторої зали сидів Сокіл з якоюсь дівчиною — її обличчя Сергій не бачив, у поле огляду потрапляла лише чорнява маківка невідомої та її вкриті бежевою кофтою плечі. Зате мармиза великого детектива, що світилася невластивим тому романтизмом, споглядалася більш ніж добре і різала очі, як зненацька ввімкнена в повній темряві електрична лампочка. Пасків подумав: а чи не продовжити перерваний рух і не вийти звідси непоміченим, та, трохи поміркувавши, із здивуванням виявив, що має достатньо приязний настрій, аби привітатися зі старим колегою. Чого він має бігати від цього амбітного мажора? Все ж таки однією справою зайняті... може, той щось цікаве розкопав. Тому, змінивши маршрут, Сергій підійшов до парочки так близько, як тільки йому дозволяв злегка модифікований під потреби карного розшуку етикет — себто майже впритул. Олег, що саме різав свою відбивну на дрібні шматочки, звів на Пасківа погляд і розплився в усмішці.

— Ба, кого я бачу! Наша міліція нас таки береже. Та так кріпко, що й поїсти не дає в спокої.

— День добрий! — ігноруючи Сокола, Сергій похилився до його супутниці — вродливої брюнетки років двадцяти п’яти, котра дивилася на нього з певною цікавістю. — Дівчино, у такий прекрасний день яка причина примушує вас складати компанію цьому відомому злодієві-рецидивісту зі страхолюдною зовнішністю і темним минулим?