Андрій Кокотюха - Осінній сезон смертей

Стоячи посеред шосе, зіщулившись і глибоко запхавши руки до кишень куртки, я проводжав поглядом задні вогники машини, що швидко віддалялася.

Хвилин двадцять я впевнено і бадьоро крокував у бік міста. Потім вдалося зупинити машину, «ЗіЛ», що їхав до міста. Водила, мужик років сорока, підібрав мене зі співчуттям, і я розповів зворушливу історію про те, як до моєї подруги, медички з поблизького села, повернувся із зони брат-бандюга, як я йому не сподобався і як довелося драпати пішки в ніч. Водила поматюкав кримінального родича, висадив мене неподалік центру, великодушно не взяв грошей. Додому я дістався на таксі, тут теж пощастило.

Юлька, як і обіцяла, ночувати не з’явилася. І хоча була вже майже година ночі, я все ж таки вирішив прийняти ванну, а поки вода набігала, їв копчену курку і думав, чим мені може стати на заваді Ігор. І як з ним у такому випадку боротися.

Припустімо, він насправді не переслідує інших інтересів, окрім як вигородити свою подружку… Стоп-стоп, тут не лише у подружці справа! Усе просто: якщо її притиснуть, вона ні до кого іншого, окрім як до нього , Ігорка, не побіжить за захистом, і приведе до нього лягавих. Він може відхреститися від неї, вона ж ніколи, таке закатає від люті — всім мало місця буде! І якщо він, падлюка, плюне і не захоче її рятувати, вона його запросто втопить. Так що кохання тут і не ночувало… Далі: рятуючи свою шкуру, чим реально Ігорко може загрожувати мені? Банально зарізати чи застрелити? Надто по-дурному, а він — хлопець не без клепки. Припустімо, вб’є він мене, добре. І міліція почне розшук, бо просто так зам’яти справу не дадуть, я не переоцінюю свою значимість, але газета обов’язково бучу здійме. Де шукати — зрозуміють одразу, не секрет же, чим я останнім часом займався. Якщо розшук вийде на Мухтара, той відразу розчовпає, звідки вітер віє, і того-таки Ігорка на амбразуру кине. Він мусить це розуміти і вбивати мене отак одразу не ризикне. А ось усунути мене в інший спосіб — налякати, відправити до реанімації — запросто! Так що життям не життям, а здоров’ям я точно ризикую. Перспективи, звичайно, малорадісні…

Умостившись у гарячій воді, я прикидав можливі варіанти, доки не розслабився настільки, що думкам стало просто ліньки ворочатися. А потім зі мною сталося те, чого не траплялося ніколи: я заснув у ванній і прокинувся від холоду — вода вихолола. Від думки, що уві сні я міг сповзти і захлинутися, мене пересмикнуло, я вискочив з холодної води як ошпарений і з якоюсь несамовитістю розітерся рушником.

Уже лежачи в ліжку і намагаючись повернути собі рівновагу, я дійшов висновку: я мушу діяти швидше за Ігоря.

— І що ти пропонуєш?

Аллу мені вдалося перехопити в перерві між другою і третьою парами. Ми вмостилися в коридорі біля підвіконня. Можу вільно бесідувати ще хвилин п’ятнадцять.

— Події треба форсувати. Скільки тобі треба часу, аби зіграти цю гру? — спитав я Аллу.

— Себто?

— Ну як… Ми ж говорили: «Вікно спальні», приманка…

— Я розумію. Тільки, по-моєму, мені цієї ролі не доручали.

От тобі й на! Напевне, боксери відчувають щось подібне, коли їх посилають у нокаут.

— Почекай, а хто ж тоді?

— Не знаю, — чи не вперше я бачив байдужий вираз у її очах. — Я не підходжу для такої ролі. Не тисни на мене, добре? — Її долоня легенько погладила мою руку. — Ми поки що лише підозрюємо, що саме ВІН їх убив.

— Я відчуваю, що це він, і доведу!

— Не кричи! І доводь без мене. Ти не можеш дорікнути, що я не допомагала тобі в міру сил. Але раз справа дійшла до такого — я боюся. Не дивися на мене так, боюся — і квит! Я погана актриса, та навіть якщо він і клюне — я все одно не переступлю через себе, через свій страх, — вона присунулася майже впритул і знизила голос: — Я весь час боялася, вже після першого випадку. А коли вбили Таньку — думала, збожеволію від страху. Боялася шереху вночі біля дверей, боялася темних коридорів, неосвітлених алей… І до тебе в редакцію подзвонила зі страху — мені треба було поділитися з кимось. З тобою не страшно. Вибач, я не гожуся.

Алла відсунулася. І мені стало несподівано спокійно від того, що я зрозумів її логіку, і тепер нарешті недомовленостей між нами нема.

— Добре, — я спробував посміхнутися. — Придумається щось… Не бери в голову…

У коридорі було порожньо — ми не помітили, що вже десять хвилин, як почалася третя пара.

— Ти куди зник?

Юльчин дзвінок збив мене з важливої думки, якою повинен був закінчитися репортаж з відкриття виставки.