Андрій Кокотюха - Осінній сезон смертей

— Помер, напевне.

— Мертві так курей копчених не їдять! Навіть кісток не залишив.

— А для чого мені курячі кістки?

— Дурник! Дома не ночує, на роботі не буває, курей їсть… Я, до речі, дома сьогодні, а в нас хліба нема. Я купила філе рибне, дуже смачне, а без хліба його…

Вона говорила ще якісь дурниці, але я не слухав, весь поглинутий несподіваною ідеєю, яка стрельнула мені в голову щойно.

— Юлько, будь дома! — швидше за все, я перебив її плани — полився фонтан обурених епітетів. — Навіть якщо плануєш щось на вечір — благаю, будь дома! Ти мені потрібна сьогодні! Як жінка!

— Нічого собі! Кропива, ти що, пити кинув?

— Приїду — розповім!

У кабінеті вже нікого не було, я швидко відстукав на Валерчиній машинці закічення репортажу і помчав додому.

Юльку я здивував тим, що, крім хліба, притягнув дві пляшки «Каберне» і три троянди.

— Ти точно кинув пити, Кропива! — Юлька узяла квіти, витерпіла поцілунок у щоку і не втрималася: — Вазу купив би заодно, а то самі порожні пляшки!

Вона встромила по квітці у три порожні пляшки і розставила по кутках кімнати.

— Давай спочатку вина вип’ємо, — запропонував я.

— Ну-ну…

Коли ми допили першу пляшку, я виклав їй усе. Не приховував нічого, навіть стосунків з Аллою, які Юлька не лишила без коментаря: «Нарешті ти згадав, що ти мужчина, Кропива!». Мою пропозицію вона вислухала дуже уважно, потім мовчки поставила чайник на газ. Сіла, запалила.

— Чому ти вирішив, що це той, кого всі шукають?

Знову це чортове питання!

— Я вже казав, чому. Хай я помиляюся — тоді я плюну на все, витруся й забуду. Я кілька разів хотів це зробити, і ось зараз — остання можливість…

— Світ дибки не стане, Андрію.

— Ти ще із світовою революцією порівняй! Для мене — стане!

— Не думала, що ти такий романтик…

— Це не романтизм. Щоб зрозуміти мій стан, треба пройти все від початку до кінця. Якщо хочеш, це — азарт.

— Я теж азартна, — промовила вона спокійно. — Не принижуйся вмовляннями, я спробую. Чого витріщився? Не буду пояснювати, чому. Сам подумай. Давай чай пити, заодно обмізкуємо деталі…

Всі так звикли, що я хронічно запізнююся на роботу, що мій вчасний вранішній прихід лишився непоміченим. Валерка ледь кивнув, Тітонька Коняка навіть не підвела голови від якихось своїх фотокарток. І тільки почувши в коридорі розпорядження: «З’явиться Кропива — негайно до мене!», я не витримав і вигукнув:

— Я вже тут!

— Це не привід, щоб горлати! — Тітонька Коняка нарешті відірвалася від своїх спортивних фотоілюстрацій.

У своєму кабінеті редактор кивнув мені на стілець, стягнув шкіряний плащ, що блищав від води, ледь труснув ним.

— Не збагнеш погоду в цьому році. Дощ, сніг, зима, осінь… — плащ повис на вішакові в кутку, його господар усівся за столом. — І тебе, Кропива, не зрозумієш.

Розумніше промовчати. Нехай він виговориться.

— Я, по-моєму, тебе як людину просив закрити тему…

— А я хіба її піднімаю? Газета про це вже не пише…

— Знаєш, хто дзвонив мені додому вчора ввечері? — видно, що редактор накручує себе, злому говорити легше. — Начальник МУВС. Сам. Особисто. Йому, в свою чергу, подзвонив начальник РВВС і розповів, що журналіст Кропива самочинно, без дозволу відповідних інстанцій і порушуючи ряд законів, проводить якесь безглузде розслідування в студмістечку, і що його мета — спотворити факти і з допомогою засобів масової інформації звести наклеп на працівників міліції та прокуратури.

— І як я повинен на це реагувати? — втрутився я.

— Мені наплювати! — Хижняк грюкнув кулаком по столу, потім раптом знітився. — Вибач… Історія ця у мене вже, розумієш, у печінках… Що ти там твориш?

— Нічого особливого… Які закони я порушив?

— Він не сказав. Але раз говорить — значить, знає. І ще він сказав, що я, редактор, не можу навести лад у себе в колективі і вплинути на підлеглих.

— І що? Начальник МУВС може зняти вас із посади?

Я пошкодував, що сказав це. Історію про сина Хижняка знало все видавництво. Накурившись різної гидоти, він їхав на машині з подружкою, теж обкуреною. Машина була батькова, пацан не вписався в поворот і угробив «дев’ятку». Якби ж то тільки це — подружка потрапила в лікарню і лишилася калікою. Сам хлопчисько не постраждав. У його кишені знайшли пакет із травкою. Стаття і строк. Хижняк підключив усі свої зв’язки. Найприкріше — аварія, як підтвердилося під час розслідування, справді була нещасним випадком, і не будь при водієві наркотиків, усе б обійшлося. Справу вдалося зам’яти, сина Хижняк послав учитися до Харкова, один із знайомих банкірів виплатив потерпілій солідну компенсацію в обмін на безкоштовну рекламу в газеті протягом двох років… Усе це трапилося півтора роки тому. Ясно, що в ситуації, що склалася, на Хижняка будуть не без успіху давити.