— Ти насправді щось іще копаєш?
— Так. Але чисто для себе, Я ж казав — слідчому не вірю, та ви читали мою писанину…
— Вдалося що-небудь?
— Значить, вам теж цікаво?
Хижняк трошки послабив вузол краватки.
— Ні, Андрію, річ не в тім. Ти сам розумієш, що начальникові МУВС легко зі мною балакати. Просить тебе припинити дурні ігри я більше не буду. Тобі, я так розумію, просто нема чого робити. Так от, із понеділка поїдеш до Києва на фестиваль «Пісня, гітара і я». З нашого міста ще ціла група: учасники, спонсори, представники преси. Поїдеш від нашої газети. Все. Якщо не вгамуєшся — вибач, звільню к бісовій мамі, — він розвів руками.
До понеділка — п’ять днів. Устигну? Цікаво, звідки в райвідділі пронюхали?
— До речі, сьогодні о другій тебе хоче бачити начальник райвідділу. А тобі ще матеріал треба здати.
По дорозі до кабінету я зайшов до туалету і помив для чогось руки. Подивився на свою спантеличену фізіономію у дзеркало. Дзюрчання води з крану стимулювало роботу мізків.
Припущення надто неймовірне. Ігор. Без нього не обійшлося.
Полковник Мурашко хотів укинути до рота льодяник, але передумав і заховав до кишені.
— За що ви так не любите міліцію, Андрію Миколайовичу?
— Люблять жінок, батьків, хороші книжки, гарну музику… Нашу міліцію поважають чи не поважають. Поважають те, що заслуговує на довіру. А нашій міліції я не довіряю.
Задзвонив телефон. Мурашко не відреаґував, дивився на мене, як мені здавалося, з жалем.
— У мене нема бажання дискутувати з вами на цю тему. Ви можете не любити міліцію, але від дотримання законів це не звільняє.
— Цікаво, що ж я порушив?
— Та хоча б паспортний режим. Ви проживаєте без прописки. Раз, — він загнув палець. — Знімаєте квартиру без угоди про оренду. З ким ви там усно домовилися і кому платите — не важливо. Закону не дотримано, неприємності будуть у господаря, і він вас вижене. Два, — загнувся другий палець. — Але поки що це все дрібні адміністративні правопорушення. Згадаємо одну справу п’ятирічної давності. Адже саме через неї ви опинилися тут, у нашому місті. А, між іншим, слідство тоді велося поверхово, і багато на що заплющили очі. У вас там, по-моєму, зв’язок із організованою злочинністю тоді, здається, вбили людину… Ви чи не ви — яка різниця, хто тепер пам’ятає? Ви скажете — самооборона? І ви зможете це довести? Такі справи часто спливають, завжди з’являються нові факти… І строк давності ще не скоро вийде… Але це давнє… Згадайте Наталю Кущенко. Вбили її не ви, доведено, але ж ніхто не довів, що ви її не зґвалтували! Нещасна дівчина, зґвалтована перед смертю… Хоча з вас поки що й незаконного проживання досить…
Полковник Мурашко домігся свого — кожне його слово входило в мене, як цвях у живу плоть розіп’ятого холоднокровним катом.
— Мовчите? Продовжимо. Те, чим ви зараз займаєтеся в студмістечку, теж незаконно…
— Я проводжу журналістське розслідування.
— За чиїм завданням? Не чую? — голос його уже гримів. — Ваш редактор розцінює подібний факт як порушення трудової дисципліни. А ми як державна структура можемо притягнути вас до відповідальності за наклеп.
— На підставі чого?
— Того, що вже опубліковано, для початку досить. Сили нерівні, процес виграємо ми, на газету накладемо штраф, редактор буде не в захваті. Наслідки, думаю, ясні. Вам усе це потрібно? — тепер він поблажливо посміхнувся. — І все через що? Через вашу власну бурхливу фантазію?
— Не така вже й фантазія все це… Після того, що ви мені тут наговорили, я бачу, що моя фантазія блідне поряд із вашою. Можна запитання?
— Так, звичайно! — виговорившись, полковник Мурашко поклав льодяника до рота.
— Хто вам на мене настукав?
— Не зрозумів…
— Хто доніс, що я займаюся не тим, що вам подобається?
— А чому хтось повинен доповідати?
— Не думаю, що моя персона — об’єкт постійного спостереження…
Мурашко з хрумкотом розгриз льодяник.
— Значить, так. Більше у нас розмови на цю тему не буде. Дізнаюся, що ти (нарешті він перейшов на «ти»!) продовжуєш свої фокуси — все, сказане мною, буде втілене в життя. І ООН не допоможе. До побачення.
Я хотів щось сказати, але передумав, узяв підписану перепустку, і вже біля самих дверей не стримався.
— Раз у вас така болісна реакція — значить, я на правильному шляху! До побачення.
До роботи я не дотерпів — у скверику влаштувався на мокрій лавці, дістав із сумки, яку під час розмови тримав на колінах, Валерчин диктофон, маленький, але потужний японський апарат, перемотав касету. Сумка, звичайно, трохи приглушила звук, але в цілому записалося навіть краще, ніж я чекав. Голос полковника Мурашка впізнати можна…
Читать дальше