Коли я ввечері збирався йти з роботи, подзвонила Алла:
— Як справи?
— Знайшов тобі заміну. Зараз поїду до Мухтара, мало часу лишилося, сьогодні дещо сталося.
— Вибач за вчорашнє.
— Я розумію. Зустрінемося сьогодні? Дома будеш?
— Тому й дзвоню… По всіх общагах перевірки. Менти ходять по кімнатах з шостої ранку, перевіряють, хто нелегально живе. Протягом доби тим, кого спіймали, наказано звільнити кімнати, а комендантам наказано простежити. Ті бісяться — їх же теж штрафують, плюс до того самі нелеґали хабарі тицяють… Без документів просто так зараз не зайдеш. Тільки чого це вони з ланцюга зірвалися?
— Розберемося, — я вже знав відповідь.
Мурашко отримає бандероль на своє ім’я. Копію касети і мою записку. Тоді поговоримо знову. Мені набридло, коли мене лякають. Тепер — Ігор…
Дуже добре, просто чудово, що Мухтар і обидвоє Аликів сприймають все як цікаву гру, що вносить хоч якусь різноманітність у їхню рутинну бандитську житуху. Очі їхні горять азартним вогнем, хочеться швидше почати риболовлю: закинути вудку з приманкою-живцем і чекати, поки клюне. У всякому разі, на перших порах їх підтримку гарантовано. Я був чомусь впевнений, що тих п’яти днів, які у мене є, не вистачить для того, щоб риба заковтнула приманку, але грати відбій було б дурницею. Фокус із диктофоном спрацював, але не зовсім так, як хотілося. Мурашко дзвонив і не вибирав виразів на мою адресу, казав, що навряд чи хто з місцевих насмілиться навіть слухати цю касету. А коли я пообіцяв, що її будуть слухати там, де зацікавлені в тому, аби місце його, Мурашка, зайняла інша людина, він пояснив, що закони, які я порушую (і він це дуже скоро доведе), не залежать від того, хто чиє крісло займає, і в мене все одно будуть страшні неприємності, в мого редактора — теж.
Звичайно, якусь фору я отримав, поки що мене принаймні залишили в спокої, але на Хижняка все одно тиснуть, відтепер — з іще більшою силою, і з міста він мене таки прибере на деякий час. Та, попри все, п’ять днів у мене є. Це мої дні, мій мізерний, але шанс довести свою правоту.
По закінченні розмови Маленький Алик запропонував випити. Бажання особливого не було, але відмовляти не хотілося, і, прийнявши з ввічливості сотку, я попрощався. Ігоря я помітив у фойє і впевнено підійшов до нього. Сто грамів на голодний шлунок свою справу зробили — додали куражу.
— Здоров! — рук із кишень куртки я не виймав.
— А ти впертий, — ані здивування, ані захоплення, — Ігор просто констатував факт.
— Мухтар знає, що ти стукаєш ментам?
— Що ти мелеш?
— Зв’язки у тебе, думаю, слабенькі. На рівні дільничного, інакше якби в тебе був справді серйозний дах, ти б не боявся засипатися. Я можу помилятися щодо дільничного, але громовідвід у тебе в ментурі є. Як ти думаєш, Мухтарові це сподобається?
Ігор скреготнув зубами, але стримався.
— У Мухтара, звичайно, частина місцевих лягашів на зарплаті, тільки він їм платить, як персоналові, а ти — стукаєш. І йому навряд чи це сподобається. Стукач рано чи пізно здасть свого хазяїна. Чи ти не згоден?
— Не бери мене на понт, — здавалося, Ігор говорив, не розтуляючи рота. — Навіть не пробуй.
— Я знаю, що мої доводи можуть і не спрацювати, і мені буде кепсько. Але ти лишишся під підозрою, адже диму без вогню, сам знаєш… Хіба буде до тебе те саме довір’я?
Він мовчав, переварюючи почуте. А я мовчки розвернувся і пішов до виходу.
ЮЛЬКА
Пізніше я зрозумів, що мокрий сніг тільки підсилив ефект. А поки до мене це не дійшло — я щулився на автобусній зупинці в студмістечку і подумки лаяв себе за те, що не взяв парасолі.
І все одно Юлька в розчахнутому білому плащі, у туфлях, підбори яких клацали по асфальту гучніше за револьверні постріли, простоволоса, руки в кишенях, під плащем — міні, виглядала на фоні мокрого снігу, як фотомодель. На Юльку як на жінку я уваги зовсім не звертав, бо прекрасно знав усі її вади, але сьогодні, коли побачив, як вона у своєму летючому плащі впевнено йде просто на мене, забув одразу, що знаю цю молоду жінку як облуплену. По тротуару, не звертаючи уваги на сніг, впевнено крокувала впевнена в собі (не вродлива, ні, але шикарна!) — жінка, що знає ціну собі і всім довкола. У Юльці живе велика актриса, сьогодні я це визнав.
Максим під ручку зі своєю без смаку одягненою дружиною стояли під парасолею. Я тупцяв під мокрим снігом близько години, перш ніж вони з’явилися на зупинці. І раптом Юлька! Вона переходила дорогу до автобусної зупинки. На неї важко було не звернути увагу, і голови присутніх майже синхронно повернулися в її бік. Спочатку дивилися з цікавістю — схоже, дівчиськові до фені мерзенна погода. А потім хлопці витріщилися на Юльку захоплено, дівчата — з презирством і заздрістю. Я приклеївся поглядом до Максима, і мені передалася його напруга. Та мізансцена, що розігралася на моїх очах, за будь-яких інших обставин не привернула б нічиєї уваги, власне кажучи, нічого екстраординарного не сталося, але я бачив, що Максим, на якусь мить повернувши голову в бік приманки, відвернувся і демонстративно, якось неприродно втупився поглядом у бетонний паркан, а його дружина, теж скосувавши в той бік, ще щільніше притислася до чоловіка і міцніше стиснула його руку. По-моєму, вона підняла на коханого сповнені вдячності очі. Ти, Кропиво, підганяєш задачку під відповідь. Тобі не здається, хлопче? Та ні ж бо! Він клюнув! Не заковтнув, а клюнув! Клюнув!
Читать дальше