Підійшов автобус. Двоє увійшли передніми дверима, я пропхався назад.
— Як здоров’я?
Це Тітонька Коняка.
— Та нормально взагалі-то, дякую.
— А що, за ті дні, поки протікала хвороба, важко було виспатися?
Справді, сьогодні я побив особистий рекорд по запізненнях —
аж на дві години.
— Я дзвонив, що затримуюся. Тут, до речі, нікого не було, і я дзвонив на приймальну.
— Звичайно, не було. Усі були на летючці. Справами, між іншим, займалися.
Я теж не гуляв — стежив за своїми підозрюваними. Вони розійшлися в центрі. Вона рушила до університету, а він — до бібліотеки, куди мене не пустили через відсутність читацького квитка.
Валерка покрутив пальцем біля того місця, де в мене ще позначався синець.
— Знову нарвався?
— Ой, солдате, не питай. Що ви тут без мене накоїли?
— Без тебе, Андрюха, вся робота стоїть, ти ж знаєш. Тобі, між іншим, Юлька дзвонила.
Юльку знала вся редакція. Тетянка трохи ревнувала, хоча я й переконував її, що підстав для цього нема.
— Коли?
— Хвилин сорок тому. Каже — приїхала. Познайомив би!
— Ти не в її стилі, вона тепер знайомиться із людьми високого суспільного статку. Окрім того, ти за таке знайомство точно не подякуєш.
Я сподівався, що Алла подзвонить протягом дня. Вона подзвонила після обіду, і сказала, що чекає на мене у знайомому кафе.
Я виклав усе, що розпирало мене.
— Я не вірю, — Алла навіть не торкнулася кави.
— Я сам не вірю, але факти проти нього.
— Поки все — слова. Треба перевірити.
— А як? Заявити в міліцію? Чи стежити за ним?
— Стежити безглуздо. Один раз ти вже стежив. По голосу впізнаєш?
— Ні. Я голоси погано розрізняю.
— Тоді… Тоді, я думаю, є лише один спосіб…
Гоша зсунув брови до перенісся.
— Не думаю, щоб Мухтар знову тебе послухав.
— Так я ж пояснив уже — цього разу все серйозніше.
— Я зрозумів. Тільки чи зрозуміє Мухтар?
— А ми його спитаємо.
Гоша потер перенісся вказівним пальцем.
— Гаразд, ходім. Тільки щоб ти знав — третьої такої розмови у тебе з Мухтаром не буде.
Це я знав і без нього…
Мухтара ми знайшли, як не дивно, у «Зодіаку». Обидвоє Аликів теж були поряд. Маленький Алик, побачивши мене, заусміхався, на обличчі Мухтара посмішки не було.
— Хочу допомоги попросити… — я не поспішав сідати, не отримавши запрошення.
Мухтар поплямкав губами.
— Сідай, дорогий. Говори, слухаю тебе.
Третій раз за сьогоднішній день я розповів про свої спостереження і висновки. Викладати намагався неквапом, дохідливо і, найголовніше, переконливо. Коли я замовк, то зрозумів — сам собі я вже повірив.
Мухтар, його підлеглі і Гоша перезирнулися. Потім Мухтар повернувся всім корпусом до бармена Сашка і жестом підкликав його. Той з’явився негайно.
— Нас, дорогий, твій сусіда цікавить, — промовив Мухтар.
— Котрий?
Мухтар глянув на мене, даючи зрозуміти, хто тепер повинен запитувати.
— Із сто сорок сьомої кімнати. Там чоловік із жінкою наче живуть…
— Так. Вона Валя, він Максим. Макс. Ми з Юрком і не спілкувалися з ними толком. Макс один на весь поверх у преф грає, компанію для пулі постійно складав. Ось і все знайомство.
Так не буває. Або буває раз у житті. Преферанс! Банальний преферанс.
— Що вони за люди?
— Слухай, я звідки знаю? Вона більше вдома сидить. Він у аспірантурі вчиться, двірником підробляє, сторожує десь, здається… У карти класно грає… А що вам до них?
Мухтар знову втрутився.
— Іди працюй, дорогий. Потрібен будеш — гукнемо.
Стенувши плечима, Сашко відійшов за стійку.
— Ну, що скажеш? — питання до мене.
— Якщо підійти до нього і приперти до стіни — толку не буде. Звичайно, він ні в чому не признається.
— А йому є в чому признаватися?
— Не знаю. Чесно — не знаю. І ніхто не знає. Може, я знову помиляюся. Але Юрко сидить ні за що, і я думаю — це аргумент, щоб повірити мені ще раз і спробувати знову.
Мухтар знову пожував губами.
— А скажи — чому ти до мене прийшов? Тим ж сам прекрасно все можеш, без мене і моїх людей…
— Я не сьогодні народився, Мухтаре. Я на твоїй території займаюся своїми справами. І потім мені просто потрібна практична допомога, хоча б твоє слово.
— І як ти хочеш пробувати, дорогий?
По очах його я бачив, що лестощі зробили свою справу, так само як і дотримання правил субординації. І ще я бачив вогники азарту — мені таки вдалося його зачепити!
— У кіно й книжках у таких випадках тих, кого підозрюють, провокують. «Вікно спальні» бачив хто-небудь? — кивнув, як не дивно, Алик. — Там дівчисько погодилося грати роль приманки і завести маньяка, — я зробив паузу, але ніхто не перебивав, і я повів далі. — Треба розіграти спектакль. Ми вже знаємо, за яким принципом він обирає свої жертви. І треба спробувати підвести до нього бабу. А для того, щоб приманка спрацювала, вона мусить муляти йому очі. Найкраще — слід поселити її поряд із ним. У Сашкову кімнату. Тоді він швидше клюне — я перевів подих. — Це кістяк, схема. Деталі я вже продумав. Немає тільки жіночої кандидатури, але й це придумається. Ну, то як?
Читать дальше