Андрій Кокотюха - Осінній сезон смертей

Хлопець допив горілку, зажував шоколадкою, постояв хвилин п’ятнадцять, крутячи склянку у руках і нишпорячи очима по тих, хто сидів за столиками.

— Я його не знаю, — промовив Алик.

— І я, — відгукнувся Маленький Алик.

Я промовчав. Стало раптом незатишно. Стоп, тільки без зайвого мандражу…

Хлопець пішов до танцювального залу, де повільно, але впевнено розгорталися веселощі. Я підвівся, та Маленький Алик стримав мене.

— Нікуди не дінеться. Можемо налякати.

Справді, хлопець повернувся за півгодини, які здалися як мінімум добою. Повернувся сам. Замовив горілки. Знову постояв, позиркав навколо. Мені здалося, що він витріщився на мене, і жест якийсь… щось у ньому не те…

Дивний хлопець знову зник серед танцюючих. Цього разу його не було майже годину. А потім… потім до виходу пішло дівчисько, брюнетка у червоній куртці. За брюнеткою на певній відстані рухався дивний хлопець. Він уже не роззирався в різні боки: руки в кишенях плаща, голова втягнута в плечі. Ось воно!

Ми всі троє підхопилися, Алик ледь не перекинув стілець. Наша компанія привернула увагу, але зараз це не важливо. Швидше за ним!

Накрапав дощ. Брюнетка впевнено крокувала в напрямку гуртожитку. Хлопець дріботів за нею на деякій відстані. Ми теж тримали дистанцію, насилу стримуючись, щоб не побігти. Біля общаги брюнетка зупинилася, хлопець теж притишив ходу, ми причаїлися. Важке дихання Алика, змішане з коньячними випарами, обдавало мені щоку. Брюнетка легко збігла сходинками вгору і зникла за дверима. Хлопець рушив за нею. Коли за ними зачинилися двері, ми, не змовляючись, побігли.

Брюнетка дзвонила по телефону від вахтерки. Хлопець тупцяв поряд, біля полиць із поштою. Потім пішов сходами нагору. Нічого не розумію! Ми перезирнулися, але кинулись за ним. На третьому поверсі він відімкнув одну з кімнат і зник за дверима.

Триста десята кімната. Номер чомусь обведений кульковою ручкою. Що далі?

Повз нас пройшла брюнетка. Три пари здивованих очей простежили за нею.

— Дивно все.

Вони погодилися. Маленький Алик почухав потилицю, згадуючи, хто з його знайомих мешкає в цьому людському мурашнику, і постукав у кімнату в кінці коридора.

За кілька хвилин, коли нам із Аликом вже набридло будувати безглузді версії, за дверима пролунав такий дикий регіт, що, здавалося, здригнулися зведені ще при Брежнєві стіни.

Нарешті з кімнати вискочив Алик. Побачивши нас, він почав реготати ще більше.

— Якого хріна? — Приятель копнув його у бік.

Поступово приступ сміху минув, і він міг говорити.

— Знаєш, що таке отой хлопець? Сищик ти, мать твою! — звернувся він передовсім до мене. — Його тут півобщаги знає! Гомик він! Смердючий педрило! Ой, не можу!

Тепер реготали вже обоє.

— Не переживай ти! Усяке буває!

Спочатку Алла не стрималася і теж пирхнула в кулак, але побачивши злість у моїх очах, лагідно поклала свою руку на плече.

— Годі тобі. Цілком може бути, що гомосексуаліст ненавидить жінок і вбиває їх.

— Наді мною сміються всі. Купився на сумирного гомика, знайшов маньяка-вбивцю! Ні, досить!

— Не ти його помітив…

— І взагалі — уся моя теорія пішла котові під хвіст! Завтра перебираюся звідси і забиваю на все болт. Мене он на роботі зачекалися…

— Ну й чорт з усім цим! Ми з тобою знаємо, що бармен не винен. Але вбивця на волі, він себе іще проявить — ось що страшно. Міліція заметушиться — а ти зробив, що міг.

Вона, врешті-решт, права. Хай усе йде як іде. Нічого тут не зміниш.

— Ти просто сьогодні збираєшся йти? — у її голосі мені вчувається хвилювання.

— Пізнувато вже…

— Тоді… може, сходимо зі мною в гості? У подружки день народження, заодно розвієшся. І мене потім проведеш, — наші очі зустрілися.

…Ми стояли під гидотним листопадовим дощем і дивилися одне на одного, бачачи в напівтемряві лише обриси облич. Потім губи мої торкнулися її щоки, вона повернула обличчя, підставляючи мені свої губи, і плювати на сирість, морок і все на світі…

…Вона нагадала, що в кімнаті живе сама після загибелі подруги. І додала: краще б Таня була жива… А я промовчав — що на те скажеш? Та й непотрібні вони, слова, коли виповнюється заповітна мрія: жінка сама запросила тебе до себе.

МЕТОД ВИКЛЮЧЕННЯ

— Я, здається, розкусила твій сон.

Ми були самі, та, видно, ніч — це такий час, коли просто не можеш розмовляти інакше, ніж пошепки.

— Який сон?

— Пам’ятаєш, ти мені розповідав? Темний коридор і примари…

— А-а-а… До біса їх, дурниці різні. Чому тут обов’язково треба шукати якийсь смисл?