Андрій Кокотюха - Осінній сезон смертей

А на початку десятої з’явився Гоша. Він був дуже серйозний, погляд сповнений підозри.

— Я думаю, що тебе вчора недаремно побили, — заявив він.

— Нічого собі! Чого це раптом?

— Збирайся, ходім…

— Куди?

— На тебе чекають. Розмова буде.

З його тону я зрозумів — питань зараз краще не задавати. Відчував — у моїх діях є щось від процедури приреченого на свою останню прогулянку…

Я впізнав це місце — кафедра фізвиховання. Здається, її здали в оренду якимось лівим комерційним структурам. Вони відремонтували все, що підлягало ремонту, привели в порядок басейн, завезли й встановили гімнастичні тренажери. Тепер студенти ходили сюди в певні години, решту часу тут функціонували платні зали для боротьби, атлетичної гімнастики, діти районних бізнесменів відвідували басейн, активно йшло будування сауни. Вуз отримував за оренду приміщення пристойні гроші, і адміністрацію це цілком вдовольняло. Хоча було очевидно, що за всім цим стоїть організована злочинність.

Біля входу на нас чекали двоє моїх учорашніх знайомих. Вони про щось перемовилися з Гошею на своїй мові, і далі ми пішли всі разом. Біля входу до гімнастичного залу мене обшукали, причому низенький кавказець усім своїм виглядом показував, що робить це лише для порядку. Ми зайшли до залу.

Там був лише один чоловік. По пояс голий, крутив педалі велотренажера. Хвилин через десять він нарешті перестав крутити педалі, шумно видихнув і зліз на підлогу. Спортивні штани, справжній «Адідас», кросівки «Ребок», тренувальна куртка недбало висіла на шведській стінці. Він зняв її, витер нею мокрий від поту волохатий тулуб, накинув на плечі і наблизився.

Кавказець. Років тридцяти з гаком. Середнього зросту, кремезний, широкий у плечах. Ходою нагадував орангутанга, та очі пронизливі й розумні.

— Здрастуй, дорогий, — короткий, міцний потиск руки. — Ось ти який, — оцінюючий погляд. — Присядь, розмова буде.

Він умостився на найближчий до нього тренажер, мені кивнув на ослінчик у кутку. На ньому лежав приймач «уоки-токи». Приймач узяв низенький, включив його і щось пробурмотів, обіперся спиною об стіну і втупився в мене. Я взяв ослінчик, сів. Деякий час ми мовчки грали в гляділки. Я витримав його погляд, і в голові невідь-чому промайнула фраза: «Якщо звір готується напасти — ні в якому разі не біжіть, хижак звик наздоганяти жертви. Зупиніться і подивіться звірові просто в очі, тварини бояться людського погляду».

— Мене звати Мухтар, — заговорив кавказець, акцент у нього був м’який і навіть приємний. — Вчора увечері з тобою розмовляли мої люди. Гоша — мій земляк, він прийшов до мене, щоб дізнатися, в чому справа, і вимагати справедливості. Але мої люди сказали мені, що ти вів себе підозріливо, цікавився барменом Юрою, і виникли підозри, що ти — лягавий, якому не вистачає доказів на Юру, і він збирає їх, щоб його втопити остаточно. Спочатку — його, а потім — усіх нас, бо ми пов’язані. «Зодіак» — моя територія.

До залу увійшов приятель Ольги Суховій, теж у спортивному костюмі, з мокрою головою, вочевидь, із басейну. В руці він недбало тримав «уоки-токи». Мабуть, його низенький викликав по рації.

— Ось Ігор тебе засік, — кивнув на нього Мухтар. — Каже — ти давно тут крутишся, винюхуєш щось. Так от, мій земляк Гоша поручився за тебе, він дав у цьому слово мужчини. Якщо він помилився в тобі, то накликав ганьбу на свою голову. Ти —

гість, котрий зганьбив честь господаря, а за честь земляка я стану горою. І якщо ти зараз доведеш, що ти — людина порядна, я покараю своїх людей… Але якщо ні — покараний будеш ти.

Мухтар закінчив свій монолог і схрестив руки на грудях, приготувавшись слухати. Мені стало незатишно. Потилицею я відчував пронизливий погляд Ігоря, я точно впевнений — він цю кашу заварив.

— Нехай усі вийдуть.

— Для чого? У мене, дорогий, нема секретів від моїх людей.

— У мене теж нема секретів. Ми поговоримо наодинці, а далі тобі вирішувати.

Мухтар скривив рота у подобі посмішки.

— Гаразд, це вже цікаво, — він кивнув на двері, і всі четверо вийшли з залу, косуючи на мене вороже. — Ми самі, дорогий. Говори.

…П’ять метрів від краю трампліна до прозорої води, видно вкрите кахлями дно басейну. А ззаду — шепотіння інструктора: «Вдихни глибоко, вдихни — і вперед, головне — вдихнути, а потім само все вийде, головне — вдихнути…»

Глибокий вдих — і вперед!

— Я журналіст. Ось документи (цікаво, коли я встиг перекласти посвідчення?) — на початку вересня я мало не опинився на місці бармена. Здуру, сп’яну… Мені пощастило, але я бачив, що людину там заплутати і зламати просто. Я зацікавився цією справою, вона ж мене напряму зачепила. Спочатку стежив за розслідуванням, писав. Потім, коли бармена посадили, довго думав і сумнівався. А потім ще одну дівчину вбили, менти це за самогубство видали, їм же невигідно такі помилки визнавати. Ну, і нарешті мені вбивця подзвонив. Сказав, що не хотів бармена підставляти, і щоб довести, що Юра невинен, буде вбивати далі.