Андрій Кокотюха - Осінній сезон смертей

— Даремно витратили час…

— А ти хотів у перший же день його накрити? — у Алли було явно більше ентузіазму. — То що — завтра продовжимо?

— Гадаю, тут тижні потрібні…

Наступний вечір був копією попереднього. Бармен впізнав мене і ледь кивнув. Потенційних жертв, поведінка яких могла провокувати вбивцю, набралося з півтора десятка. Даремні старання. Ще один згаяний вечір.

У третій раз я вирушив у «Зодіак» сам — Аллі терміново треба було здавати залік. Години дві я розглядав знайому вже публіку, ковтаючи остобісілу каву, а потім до мене підсіли двоє кавказців. Грузини, вірмени, азербайджанці чи хто там — я їх не розрізняю.

— Прівєт, друг. Давай війдемо, розмова є.

Сперечатися безглуздо, тікати, певен, теж. Підводячись, я помітив, що бармен дивиться у наш бік. Більше ніхто не звернув на нас уваги.

Хлопців двоє. Один середнього зросту, а другий на голову вищий за нас. Традиційна неголеність, традиційні важкі шкірянки.

Зранку накрапав дощик, земля під ногами мокра і слизька. Під конвоєм я іду у глухий куток, де контейнери зі сміттям. Згори падає світло з вікон, всюди люди, і життя б’є ключем, та я знаю — якщо почну кричати, жодна зараза не зверне увагу, хіба що висуне носа з вікна якийсь цікавий. Тому мені страшно. Це неправда, що люди, які вже дивилися в обличчя смерті, звикають і не бояться. Навпаки, вони знають, що боятися цього треба . А я ляканий.

Від стіни відділяється ще одна постать, наближається до нас.

— Цей? — киває на мене низенький.

У хлопцеві, що наблизився, я упізнав приятеля Ольги Суховій.

— Він! — хлопець наблизився впритул. — Ти мене пам’ятаєш, козел? Пам’ятаєш, що я тобі обіцяв?

Різкий, сильний і влучний удар у сонячне сплетіння зігнув мене коцюбою. Дихання перехопило, перед очима спалахнули сотні маленьких зірочок.

— Ти чого тут лазиш, падло? — голос наче з-за товстого слою вати. — Ти що винюхуєш? З Польщі, кажеш, приїхав?

Удар по потилиці, здатний перебити шийний хребет. Я сповзаю на коліна в багно. Удар в обличчя перекидає набік. Інстинктивно закриваю руками живіт — нога розквашує годинник на руці. Хтось лупить ззаду носаком по куприку, коліна розпрямляються від болю — і ось він, гарматний удар у пах…

Здається, цілу вічність я провів у зовсім іншому вимірі. Та скоро відчуття реальності повернулося разом із болем. Я лежав у грязюці біля контейнерів зі сміттям, перед самим моїм носом громоздився тупорилий черевик.

— Ще раз тут побачу — приб’ю! — промовив знайомий голос звідкись ізгори. — Зрозумів мене, ти?

Легенький штурхан носаком у груди. Так підбадьорюють скволілого пса.

— Не чую!

— Яс-с-сно, — вичавлюю зі стогоном.

— Ну і молодець!

Кроки зашльопали по багнюці, віддаляючись. Тепер можна підвестися…

Іти важко, болить побите тіло, я хитаюся з боку на бік, накульгую і збоку нагадую п’яного. Таке видовище тут звичне, тому на мене ніхто не звертає уваги, навіть вахтерка в гуртожитку. Іду одразу ж до вмивалки, бо в коридорі напівтемно. Блакитні джинси у багнюці, і схоже, зіпсовані остаточно, шкірянку, правда, легко зчистити. Але спочатку — сполоснути брудні руки й обличчя. Схилившись до раковини, знову відчуваю корчі, нудоту.

Так мене й застав мій сусіда Гоша, який зайшов поголитися.

— П’яний, да?

Я повернув до нього обличчя.

— Вах! Хто це тебе?

— У «Зодіаку» якісь козли… Твої земляки, між іншим…

— І за що?

— Звідки я знаю!

— Просто так у нас не б’ють! — підніс пальця догори Гоша. — Які вони були?

Як міг, змалював йому всіх трьох. Гоша наморщив лоба і почав голитися.

Мені стало трохи краще. Прибрав після себе, зняв куртку, і як міг старанно помив її. Повісив сохнути на стілець у кімнаті, зняв джинси, одягнув спортивні штани. І несподівано на мене нахлинув страшенний приплив утоми, і я заснув одягнений на ліжкові.

Вранці я зрозумів, що на роботу не зможу піти — обличчя прикрашене здоровенним синцем, нило все тіло.

Отож я подзвонив Танюсі в приймальну, мовляв, загрипував. Вона зойкнула, зголосилася навіть мене лікувати, і я заспокоївся — прикриття мені забезпечене до кінця тижня. Я знову завалився спати, а через дві години насмажив собі картоплі з омлетом, неквапом підобідав, по телевізору показували «Операцію "И“», а коли фільм скінчився, була лише друга. Виявляється, тяжка праця — неробство в будній день. Сходив по свіжі газети, читав їх близько години, потім читав книжку — теж набридло, адже я звик сприймати відпочинок із книжкою як премію після стомлюючого й насиченого трудового дня. На початок четвертої я вже не знав, куди себе подіти, а ближче до вечора складав у голові публіцистичну статтю про те, що карати злочинців треба не штрафними роботами, а безділлям.