Андрій Кокотюха - Осінній сезон смертей

Мухтар мовчки крутив у руках моє посвідчення.

— Якщо я вирахую справжнього вбивцю, то врятую людей і допоможу витягнути бармена. Адже, повторюю, я був майже на його місці, і невідомо, чи рятував би хтось мене.

Я замовк, чекаючи запитань. Мухтар простягнув мені документ і сперся руками на розчепірені коліна.

— Так, тут якась сволота вбиває гарних дівчат. Я хотів би випустити кишки цьому шакалові. Але я тут хазяїн, і то не можу його знайти, хоча й шкода мені Юрка — гарний хлопець. Я тобі більше скажу, — очі його ледь примружилися. — Я боюся, що бармен усіх нас почне закладати. Хлопець гарний, але перед обличчям смерті слабка людина. Тому я теж хотів би витягнути його звідти. А тепер, дорогий, скажи дві речі: як ти думаєш ловити цього шакала і чому нашу розмову не повинні слухати мої люди?

Глибокий вдих — і…

— Почну з другого. Один із твоїх не хоче, щоб знайшли справжнього вбивцю. До смертей він не причетний і бармена не підставляв. Але є людина, котра може постраждати, якщо вбивцю буде знайдено. А людина ця — його друг.

— Про кого ти говориш?

— Вибач, не скажу. Раптом я помиляюся? Навіщо мені ворог?

Мухтар потер перенісся вказівним пальцем.

— Ти не дурна людина, дорогий. Добре, про це говорити більше не будемо. Відповідай на перше питання.

Він вислухав мою версію мовчки, вогники азарту блищали в його очах.

— Мені цікаво. Дуже цікаво. Повториш це моїм людям, разом придумаємо що-небудь.

— Ну, припустімо, бігти до цього Мухтара і відмічатися в нього ти не зобов’язаний!

Алла, за її словами, чотири рази за вечір прибігала до мене, і, не заставши в черговий раз, запанікувала. Моя розповідь про події останньої доби не заспокоїла її, а налякала. Вона не чекала, що підключаться місцеві бандити. Запевняння, що про її участь у справі я не сказав ані слова, трохи допомогли.

Я розповідав:

— Добре, далі так було: Мухтар змусив мене розповісти про свій план і зобов’язав своїх нукерів підстрахувати, якщо буде необхідність. Я висловив побоювання, що про ці наші заходи завтра буде знати якщо не все студмістечко, то весь «Зодіак» принаймні. Уяви — Мухтар образився!

— Авжеж, ти образив його гідність.

— З Ігорем, гадаю, розберуся сам. Адже віднині його бос — мій покровитель. З двома іншими проблем не буде. Одного, більшого, звуть Алик, іншого теж Алик, себто Маленький Алик. Чим вони можуть допомогти реально — поки не знаю. Подивимось.

— А що Гоша?

— О-о, Гошик загорівся! На нього, правда, наказ Мухтара не поширюється, але він і без того буде брати активну участь.

Я замовк, задумливо вилив кавову гущу на блюдце, повозив по ній ложечкою.

— Гадаєш? — посміхнулася Алла.

— Та я б не проти дізнатися, що з усього цього вийде… Добре, відступати нема куди, уперед!

Я кивнув бармену, замовив каву, коньяк, бутерброди. Третій вечір одне й те саме. І, швидше за все, цей вечір теж пройде безрезультатно.

Спочатку обоє Аликів горіли жагою діяльності. У перший вечір вони замучили мене, вишукуючи в натовпі відвідувачів підозріливих. Вони вирішили знайти вбивцю миттєво, одначе перший вечір закінчився нічим. А оскільки гарячі кавказькі голови швидко охолоняють, то на другий вечір Алики глипали на всі боки з меншим ентузіазмом. Ігор, якого я не без підстав побоювався, ще під час наради в Мухтара висміяв мій задум, але в «Зодіаці» я ловив на собі його погляд постійно. Бесідувати зі мною і взагалі вступати у якийсь контакт йому явно не хотілося.

Алики пили пиво, теревенили, іноді до них підходили знайомі й про щось шепотілися, іноді вони обидвоє або поодинці відлучалися у справах. Скоро вони зовсім охолонуть до пошуків маньяка-вбивці, Мухтар, не дочекавшись результатів, запросто може взяти мене за карк як дурнуватого, який крутиться під ногами зі своїми маячними ідеями і знає про деякі речі більше, ніж слід знати. І взагалі, може, безглузді пошуки — це лише леґенда, а насправді цей лох із документами журналіста прагне підкопатися під…

Маленький Алик смикнув мене за рукав.

— Дивися! Он на того, бачиш?

Таких «дивися» було вже багато, але зараз інтонації Маленького Алика зовсім інші, він навіть говорить пошепки. І приятель його увесь напружився. Я глянув туди, куди показували. І затамував подих.

Хлопець у довгому коричневому плащі. Високий… хоча, швидше, зріст у нього ледь вищий за середній, просто плащ створює таке відчуття… Широкоплечий… Руки на стійці, права крутить склянку з горілкою… Великі руки… Вони здаються тобі великими, ти хочеш, щоби це був ВІН … Голова ледь втягнута в плечі, він глипає в різні боки, очі безперечно вишукують щось — чи когось? — у напівтемряві бару. Невже? Взагалі-то чоловік непомітний, як герой Патріка Зюскінда Ґренуй — без запаху. Увагу до себе не привертає, на нього теж ніхто не зважає. Крім мене і враз спалахнулих свіжим вогнем Аликів. Вони теж помітили щось дивне у поглядах хлопця у коричневому плащі. Він? Чи не він?