Геннінґ Манкелль - П’ята жінка

І ось написано ще одного вірша. Про середнього дятла, гарного птаха, якого вже не побачиш у Швеції.

«Пташиний поет, – подумав старий. – Чи не весь мій доробок – про птахів. Про лопотання крил, нічний шелест, самотній закличний крик десь у далині. У світі птахів я відчуваю найглибші таємниці життя».

Повернувшись до стола, він узяв аркуш. Нарешті вдалася ця остання строфа. Старий впустив папір на стіл. Ідучи великою кімнатою, відчув, що в спині щось кольнуло. Невже захворів? Щодня він шукав ознак того, що починає підводити тіло. Усе життя старий був у добрій формі, не курив, не пив, помірковано харчувався. Завдяки тому мав добре здоров’я. Але скоро стукне вісімдесят. Наближається кінець вділеного йому часу. Зайшовши на кухню, він налив собі чашку кави з незмінно ввімкненої кавоварки. Тільки що написаний вірш переповнював душу смутком і радістю.

«Осінь віку, – подумав він. – Влучна назва. Все, що я пишу, може виявитись останнім. Нині вересневий день. Осінь. І в календарі, і в житті».

Принісши чашку кави у вітальню, старий обережно сів в одне з бурих шкіряних крісел, які супроводили його вже понад сорок років. Купив їх, щоб відзначити успіх, коли очолив агенцію «Фольксвагену» на півдні Швеції. На маленькому столику поряд підлокітника стояла фотографія Вернера-вівчарки, якого старому бракувало більш, ніж будь-кого з усіх псів, що скрашували йому життя. Постаріти – це осамотіти. Повмирали люди, які наповнювали змістом існування. У країні тіней зникли й собаки. Невдовзі в живих залишиться тільки він. Якоїсь миті в житті кожен стає одним-один на весь світ. Цю думку він недавно спробував передати віршем. Не вдалося. А чи не варто було б іще раз спробувати, коли завершено елегію про дятла? Але ж він може писати тільки про птахів. Не про людей. Птахів можна зрозуміти. Люди переважно незбагненні. Чи збагнув він хоч раз самого себе? Писати вір ші про незбагненне – це все одно, що вдиратися в заборонену зону.

Заплющивши очі, старий раптом пригадав телевізійну вікторину наприкінці п’ятдесятих чи на початку шістдесятих років. Телевізор був іще чорно-білий. Косоокий молодик із напомадженим водою волоссям вибрав тему «Птахи», впорався з усіма запитаннями й одержав за це чек на десять тисяч крон – казкову суму, як на той час.

Поет перебував тоді не в студії, не в звукоізольованій кабінці й не мав навушників на вухах. Сидів ось у цьому шкіряному кріслі. І теж міг відповісти на всі запитання. Навіть не потребував додаткового часу на роздуми. Але не дістав тих десяти тисяч. Ніхто не оцінив його великого знання птахів. Натомість він і далі писав свої вірші.

Старий здригнувся. Роздуми перервав якийсь звук. Він прислухався в темній кімнаті. Невже хтось ходить надворі?

Та ні, про таке й думати не варто. Причулося, навіялося. Старітися означає, крім усього іншого, ще й набиратися боязливості. Тут добрячі дверні замки, нагорі в спальні висить дробовик, а в шухляді кухонного стола лежить легкодоступний пістолет. Якщо сюди, до самотньої оселі на північ від Істада, прийдуть непрохані гості, то господар зможе оборонитися. Ні на мить не завагається.

Він звівся з крісла. Знову закололо в спині. Біль напливав і відпливав хвилями. Господар оселі поставив чашку в раковину й глянув на свого наручного годинника. Наближається одинадцята. Пора вийти надвір. Термометр за кухонним вікном показує сім градусів тепла. Зростає атмосферний тиск. Над Сконе повіває південно-західний вітерець. «Ідеальні умови, – подумав він. – Сьогодні вночі мають рушити на південь пташині зграї. Незліченні тисячі мандрівників на невидимих крилах потягнуться над моєю головою. Я не побачу їх у темряві, але відчую, що вони ген там у височіні. За більш ніж пів століття я провів бозна-скільки осінніх ночей на полях тільки для того, аби вичувати, що високо в небі пролітають зграї».

«Це ж ціле небо летить», – часто спливало йому на думку.

Цілі симфонічні оркестри мовчазних співочих птахів напередодні зими вирушають у теплі краї. Глибоко в їхніх генах закладено інстинкт відлітати. І неперевершену здатність орієнтуватися за зірками та магнітним полем, яка завжди допоможе знайти правильний напрямок. Наростивши пласти жиру, вони шукають попутні вітри й можуть триматися в повітрі довгі години.

Усе небо, вібруючи крилами, вирушає у щорічне паломництво. Пташині мандри до Мекки.

Що таке людина проти нічного мандрівника? Одинокий дідуган, прикутий до землі? А проти високого неба, що пускається в далеку дорогу? Старий поет часто думав, що все це схоже на священнодійство. Він відправляє осінню літургію – стоїть у темряві й відчуває, як відлітають птахи. А коли настане весна, він знову вийде – зустрічати їх.