Геннінґ Манкелль - П’ята жінка

Але делікатність не зарадить. Важить лише те, що сталося. Нічого більш.

Ця звістка надійшла від Франсуази Бертран, яка служила в поліції. Скоріше за все, обіймала посаду слідчого в Центральній алжирській комісії у справах убивств. Отож на службі їй випало ознайомитися з подіями, що відбулися травневої ночі в Ель-Кведі, місті на південний захід від Алжира.

Усе видається ясним, зрозумілим і жахливим. Невідомі злочинці вбили чотирьох французьких монахинь. Цілком певно, це скоїли фундаменталісти, які вирішили вигнати всіх чужоземців, ослабити й знищити державу, а на її місці встановити свою – ісламську. Чотирьом черницям підрізано горло, по вбивцях не залишилося ніяких слідів, крім крові, густої скипілої крові.

Але там була ще й ця п’ята жінка, шведська туристка, яка вже кілька разів подовжувала свій термін перебування в Алжирі й випадково загостювала в монахинь тої ночі, коли прийшли невідомі з ножами. У її сумочці знайдено паспорт на ім’я 66-річної Анни Андер, що легально перебувала в країні, маючи туристичну візу. У сумочці також лежав авіаквиток з датою повернення до Швеції. Вбивство чотирьох монахинь завдало великого клопоту політикам. Щоб не було більшого, ті натиснули на співробітників комісії у справах убивств із вимогою підлаштувати так, буцімто ця шведка – з усього судячи, одинока подорожня – не була п’ятою жертвою. Буцімто вона загинула не у віллі цієї фатальної ночі, а в дорожньо-транспортному випадку, і поховали її як неопізнану особу в невідомій могилі. Усі речі потерпілої прибрано, всі сліди після неї знищено. І тоді на сцену вийшла Бертран. Як вона написала у своєму довгому листі, вранці її викликав начальник і наказав зараз же поїхати до Ель-Кведа. На той час шведську туристку вже поховали. Начальникове завдання полягало в тому, щоб затерти всі можливі сліди по вбитій, а тоді знищити її паспорт та інші речі.

Треба було створити видимість, що Андер ніколи не бувала в Алжирі, її зникнення ніяк не пов’язано з цією країною, а для цього належало викреслити потерпілу з усіх реєстрів. І ось Франсуаза Бертран знайшла сумочку, якої не зауважили недбайливі слідчі. Річ лежала за високою шафою. Мабуть, упала з неї. У сумочці були листи, серед них і незакінчені, адресовані дочці загиблої, жительці міста Істад у далекій Швеції. Бертран попросила пробачення за те, що прочитала цю приватну кореспонденцію. Мусила – з обов’язку. У цьому допоміг знайомий шведський художник-п’яничка, що жив в Алжирі. Перекладав, не знаючи, про що йдеться. Вона записувала переклади листів, і перед нею поступово прояснювалася картина подій. Франсуазі дошкуляли докори сумління не тільки через жорстоке вбивство цієї п’ятої жінки, а й через те, що сталося воно в Алжирі – у любій серцю країні, яку роздирали й шматували внутрішні протиріччя. Бертран спробувала пояснити, що діється в її країні, і повідомила трохи про себе. Її батько народився у Франції, але ще змалку переїхав зі своїми батьками до Алжиру. Тут він виріс, тут оженився з місцевою дівчиною, і Франсуазі, їхній найстаршій дитині, довго здавалося, що одною ногою вона стоїть у Франції, а другою – в Алжирі. Але тепер уже не було сумнівів: її батьківщина – Алжир. Тому-то їй так гостро болів розбрат, що розколював країну на частини. Тому-то вона не хотіла вмочати пальці в ганебну для неї самої та її батьківщини справу – спекатися цієї п’ятої жінки, сховати правду за вигаданою автокатастрофою, а тоді взагалі скинути з себе відповідальність за перебування Анни Андер в Алжирі. «Я потерпала від безсоння, – написала адресантка дочці вбитої, – і зрештою вирішила повідомити Вас, що насправді сталося з Вашою матір’ю». Змушена порушити вірність поліційній службі, Бертран попросила нікому й ніде не відкривати її імені. «Я виклала правду, – цими словами вона закінчила свого довгого листа. – Мабуть, помилилася, розповівши Вам про те, що сталося. Та чи змогла б я повестися інакше? Я знайшла сумочку з листами, які мати написала дочці. Отож пояснюю Вам, як вони потрапили до мене, і надсилаю їх на адресу призначення».

У конверт вона вклала незакінчені листи.

Долучила також паспорт Анни Андер.

Дочка не стала читати цих листів. Поклавши їх на балконну підлогу, вона ненастанно плакала. Аж на світанку звелася з шезлонга і пішла на кухню. Довго й нерухомо вона сиділа за кухонним столом. У голові була порожнеча. За якийсь час повернулася змога думати. Враз усе видалося дуже простим. Прийшло усвідомлення, що всі ці роки вона лишень ходила й чекала. Досі донька не тямила цього. Не знала, чого чекає. Не знала навіть, що взагалі чекає. Тепер уже знає. Є завдання, і не треба довго чекати, щоб виконати його. Час наспів. Матері немає. Двері розчахнулися навстіж.