Геннінґ Манкелль - П’ята жінка

Вона встала й рушила до спальні. Там витягла з-під ліжка скриньку, вийняла з неї коробку з аркушами паперу та конторською книгою, принесла на кухню й розклала аркушики на столі. Знала, що їх сорок три, а один із з них позначено чорним хрестиком. Тоді донька почала розгортати їх – один за одним.

Хрестик стояв на двадцять сьомому з ліку папірці. Вона розгорнула книгу й, пробігши очима низку імен і прізвищ, дійшла до двадцять сьомого рядка. Дивилася на ім’я та прізвище, яке сама туди вписала, й у пам’яті помалу спливало обличчя.

Тоді донька згорнула книжку й зібрала папірці в коробку.

Мати померла.

Уже немає сумніву. Вороття теж немає.

Дочка перегодить рік. Щоб відгорювати, щоб приготуватись. Але не довше.

Вийшовши на балкон і закуривши цигарку, вона дивилася на місто, що прокидалося. З-понад моря насувала негода.

Зразу ж по сьомій жінка лягла спати.

Був ранок 20 серпня 1993 року.

Минула десята година вечора, коли він нарешті впорався з віршем.

Останні строфи важко писалися й забрали час. Поет прагнув, щоб вони звучали меланхолійно й водночас чарівливо. Кілька варіантів він не довів до кінця й викинув у сміттєвий кошик. Двічі був ладен піддатися. Та ось перед ним на столі лежить вірш. Елегія про середнього дятла, що зникає у Швеції. Востаннє його тут бачили на початку 1980-х. Ще одного птаха витіснила людина.

Поет встав з-за письмового столу й випростався. З кожним роком дедалі важче висиджувати довгі години, схилившись над письмом.

«Годі вже писати вірші такому стариганові, як я, – прийшло йому на гадку. – Думки діда сімдесяти восьми років навряд чи поцінує хтось інший, крім нього самого». Одначе він знав, що це не так. Тільки в західному світі на старих людей дивляться з поблажливістю або з презирливою жалістю. В інших культурах шанують старість як час просвітленої мудрості. Отож він писатиме вірші, поки житиме. Поки рука здужає підняти ручку, поки голова така ясна, як-от нині. Щось інше йому не до снаги. Принаймні тепер. Колись він був умілий торговець автомобілями. Такий вправний, як ніхто інший. Цілком слушно вважали, що в нього тверда рука в переговорах і торгах. І, звичайно ж, у нього був непоганий збут. За добрих часів він мав філії в Тумеліллі та Шебу. Отож і нагромадив грошей – цілком достатньо, щоб мати змогу жити собі на втіху.

Однак тільки вірші щось та й важили. Все інше було скороминущою марнотою. Помережані строфами аркуші, що лежали на столі, дарували йому незрівнянну втіху.

Старий запнув шторами великі вікна з виглядом на пагорбисті поля, що полого спадали до моря ген за обрієм. Тоді підійшов до книжкової полиці. За все своє життя він видав дев’ять збірок віршів. Ось вони стоять, палітурка до палітурки. Тираж жодної з них не розійшовся. Вдавалося продати по триста примірників, іноді трохи більше. Непродані книжки лежали в картонних коробках у підвалі. Автор не викинув їх. Досі гордиться ними. Хоча він давно вже вирішив, що колись спалить їх. Винесе коробки на подвір’я й піднесе до них сірника. У той день, коли лікарі присудять смертний вирок або ж внутрішній голос підкаже про близький кінець життя, старий поет позбудеться тонких книжечок, які ніхто не хотів купувати. Нікому не дозволить викинути їх на смітник.

Старий розглядав корінці томиків на полиці. Усе своє життя він читав вірші. Багато знав напам’ять. Не обманював себе ілюзіями. Його вірші були не найкращі. Але аж ніяк не найгірші. У кожній із його поетичних збірок, які від кінця 1940-х кожні п’ять років виходили у світ, були такі строфи, що могли б позмагатися з будь-чиїми творами. Але в повсякденному житті автор був не поет, а торговець. У газетних рубриках культури не оголошували про публікацію його нових книжок. Він не дістав жодної літературної нагороди. Друкувався своїм коштом. Машинописи своєї першої збірки він надіслав великим стокгольмським видавництвам. За якийсь час ці машинописи почали поверталися з короткими відмовами на готових бланках. Усе-таки один редактор завдав собі труду додати особистий коментар – повідомити, що ніхто не подужає читати вірші, у яких ідеться тільки про птахів. «Нікого не зацікавить духовний світ трясогузки», – написав він.

Відтоді він уже не звертався до видавців. Сам оплачував кошти видання. Проста палітурка, чорний текст проти білого тла. Нічого коштовного й надмірного. Слова між обкладинками – ось що важливе. Попри все, багато хто усі ці роки читав його вірші. Багато хто також висловив визнання.