Джеймс Чейз - Меллорі

— Не думаю, що розумію, до чого ви хилите. Невже ви хочете сказати, що мій брат убив цих трьох людей?

— Я не вірю у збіги; у всякому разі не у три поспіль. Один — авжеж; два — ще може бути, але три — аж ніяк.

— То це тому ви хочете знайти Браяна?

— Саме так. І ви, цілком природно, мусите обрати, на чиєму ви боці. Найкраще, що ви можете зробити у цій ситуації, — це залишити усе мені та повернутися додому. Але якщо ви скажете поліції, де я перебуваю, то пам'ятайте, що, цілком імовірно, водночас ви скажете їм, де перебуває ваш брат.

— То ви таки чимало маєте проти Браяна, правда?

Коррідон уважно вдивлявся в її бліде, застигле обличчя.

— Думаю, що маю. Розумієте, якщо я не зможу довести, що це він або хтось інший убив Риту Аллен, мені кінець. Поліціянти без вагань звинуватять мене в її вбивстві. Тож я просто мушу зустрітися з вашим братом.

— Чому ж ви не розповіли мені про це раніше?

— Спочатку мій задум загалом полягав у тому, щоби відшукати його через вас.

— То чому тоді ви так раптово передумали?

Коррідон зняв капелюха та пригладив пальцями волосся.

— Гадаю, це тому, що я краще вас пізнав. Раніше ви були просто дівчиною, яка може виявитися корисною. Зараз ви стали для мене чимось більшим.

— Розумію.

— Що ж, тепер ви про все дізналися. Повертайтеся на своє місце. Коли дістанемося Данбара, вирушайте назад, додому. Я вчиню з вашим братом справедливо. Обіцяю вам. — Він стримав раптовий потяг схопити її в свої обійми, натомість із непереконливою байдужістю сказав: — Ну, бувайте. Приємно було провести з вами час.

Коррідон відчинив двері, струсив руку Енн, яка намагалася його втримати, та швидкою ходою попрямував коридором уздовж вагона.

Довга валка товарних вагонів, здригнувшись, почала зупинятися. Один за одним загриміли, стикаючись, буфери вагонів, здіймаючи тривалий стугін, і гудок потяга нетерпляче загорлав, сунучи на червоне світло далекого семафора.

Ян прокинувся, стрепенувшись, і, підвівши голову, почав вдивлятися в чорнильну темряву. Ритмічне погойдування вагона заколисало Яна, і він було заснув. Але зараз, коли потяг зупинився, він умить прокинувся, нашорошив вуха в очікуванні небезпеки, а його очі намагалися пронизати густу темряву перед ним. Ян усвідомив, як біль гризе його руку, відчув, що вона стала гаряча та набрякла, а в скронях калатало так, неначе хтось бив його по голові Гумовим молотом. Ян ще ніколи не почувався таким недужим, і йому було страшно.

— Жанно... — його голос пролунав якимось хрипким кумканням, і, почувши цей непізнаваний звук, Ян неабияк перелякався. — Жанно, ти десь тут?

— Так, я тут, — озвалася Жанна з темряви, і Ян почув, як заскрипіли її черевики по долівці вагона, коли вона підвелася.

— З моєю рукою геть кепські справи, — сказав він, скрегочучи зубами, адже пульсація у руці раптом обернулася на злий удар болю, що неначе полум'ям обпікав його плоть. — Ми маємо щось попити?

— Ні.

Він чекав, що вона підійде до нього, бодай скаже співчутливе слово, та вона залишилася на місці. Кілька хвилин Ян лежав спокійно і, стискаючи пальцями скроні, намагався зупинити безугавне калатання у голові. Навіть не поворухнувшись, Ян уже зрозумів, що, поки він спав, сили геть його покинули. Янові м'язи, руки та сухожилля немовби розтанули у пропасниці, що охопила його. Лише розум залишався навдивовижу ясним. Поляк усвідомлював, що, коли не станеться дива, то цей сморідний вагон він зможе покинути хіба що на ношах.

— Тут задушливо, — раптом сказав він. — Можеш впустити сюди трохи повітря? І де ми зараз є? Поглянь-но, Жанно.

Він почув, як вона підводиться й наосліп пробирається вагоном. Ось Жанна почала намацувати двері. Тоді вона потягнула засувку, і верхня половина дверей з металевим брязкотом відкинулася назовні, впускаючи досередини слабке передсвітанкове світло. У тому кволому промінні Ян міг бачити лише обриси Жанни, різкий силует на тлі неба. Дівчина, не відриваючись, визирала назовні.

Ян зробив зусилля, намагаючись сісти, однак його негайно схопив такий біль, що поляк мусив лягти на долівку, судомно хапаючи ротом повітря. Молот у голові загупав іще жорстокіше, аж Янові здалося, що його голова лусне під натиском цих ударів.

— Навпроти нас — семафор, — спокійно сказала Жанна. Тоді придивилася до свого наручного годинника. — Щойно перейшло за четверту ранку.

— Де ми, Жанно? — зболено запитав Ян. — Маєш бодай якесь уявлення, де ми зараз є?