Джеймс Чейз - Меллорі

— Що ти сказала, Жанно? Де, ти кажеш, ми зараз є?

— Коло Шантії, — різко відказала вона, кинувши на нього погляд через плече. — Підводься-но та подивися сам. Чому ти там лежиш? Підводься! Ще мить — і потяг зупиниться.

— Але ж як ми тут опинилися? — збентежено запитав Ян. — Ми ж їхали до Шотландії. Що сталося? Яким чином ми перетнули протоку?

— Ох, годі тобі, тихо! Ти мариш! — люто сказала вона і знову вихилилася з вагона.

Вже світало, і тепер Ян міг бачити її ясніше. Її волосся замайоріло, наче прапор на вітрі, що здіймався, поки потяг торохкотів колією далі.

Ян сховав обличчя у долонях і заплакав. Вони повертаються додому. Якимось чином сталося диво. Тепер йому було однаково, що з ним трапиться. Він буде задоволений, якщо помре у Шантії. Якщо його поховають поруч із Шарлоттою, він радо прийме свою смерть. Але здоровий глузд знову забив на сполох. Вони просто не можуть бути у Франції. Це було неможливо.

— Жанно... ходи-но сюди, — покликав він, підвищуючи голос, аби перекричати гуркіт потяга. — Жанно...

— Зачекай! — крикнула Жанна, і коли вона озирнулася через плече, обриси її голови чітко вималювалися на тлі сірого неба. — Я виглядаю П'єра. Він казав, що зустріне нас.

— Жанно! Що ти таке кажеш? — Докладаючи неабияких зусиль, Ян підвівся, підтримуючи себе здоровою рукою та не зважаючи на біль, що вчепився в нього, наче пазурами, щойно він поворухнувся. — Жанно! Ходи сюди!

Але вона не звертала на нього уваги. А паротяг видав довгий пронизливий гудок і, стрімко набираючи швидкість, промайнув, не зупиняючись, повз маленьку залізничну станцію, освітлену газовими ліхтарями — брудну, безлюдну та слизьку від дощу та мастила.

— Вони не зупиняються! — несамовито закричала Жанна. — Ми проїхали! Ми проїхали повз Шантії!

Якусь страхітливу мить Ян думав, що Жанна зараз викинеться з вагона. Намагаючись востаннє поглянути на ту станцію, що вже даленіла позаду, дівчина надто вихилялася з вагона назовні, небезпечно тримала рівновагу на краю отвору, і її волосся струменіло у потоках вітру. А тим часом довга валка вагонів обігнула закрут шляху та поторохкотіла далі, поступово набираючи швидкість.

— Вони проїхали повз станцію! — закричала вона, обертаючись. — Що подумає П'єр? Що нам тепер робити?

— Ходи сюди та сядь коло мене, — сказав Ян, остаточно впевнившись у тому, що Жанна геть утратила розум. Він і дотепер підозрював, що все те, що Жанна пережила в руках гестапівців, утрата П'ера та довгі місяці хвороби неабияк підточили підмурівки її здорового глузду. Ті дивні, вочевидь згубні для мозку напади, що траплялися з нею, лють і агресія, що охоплювали її за найменшого подразнення, похмурі мовчазні настрої та дивний полиск, який раз у раз з'являвся в її очах — усе це були застороги, що свідчили про погіршення її розумового стану. І ось зараз, у мить, коли він якнайнагальніше потребував її допомоги, тоненька, перетерта нитка її здорового глузду врешті-решт обірвалася.

— Не час сидіти сиднем! — несамовито вигукнула Жанна. — Нас везуть до Парижа. Ми мусимо щось зробити.

— Я нічого не можу вдіяти, — відказав він. — Мене важко поранено. Невже ти не пригадуєш? Мені прострелили руку.

Похитуючись від коливань вагона, Жанна підійшла до Яна та стала коло нього на коліна.

— Як сталося, що тебе поранили? Чому ти мені не сказав? Коли це сталося?

Було надто темно, аби можна було розгледіти обличчя дівчини, та він уявив, як виблискують її очі, й чув її утруднене дихання.

— Тобі недобре, — сказав Ян, стискаючи її руку. — Ти мусиш опанувати себе. Ти мені потрібна. А зараз послухай. П'єр мертвий. Меллорі виказав його. Просто зараз ми в англійському потязі, прямуємо до Шотландії, щоби знайти Меллорі. Невже ти не пригадуєш?

Тривалий час вона мовчки стояла коло нього на колінах. Ян відчував, як тремтить її рука, що її він і досі міцно стискав у своїй.

Врешті-решт вона сказала:

— Так, я пригадую. Однак оце щойно усе здавалося таким справжнім. Я думала, що зараз ми зустрінемося з П'єром, але, звісно, він мертвий.

«Невже вдалося повернути Жанну до тями? — запитував себе Ян, шкодуючи, що не може побачити виразу її обличчя. — І чи надовго?»

Та зараз поляк вже був упевнений, що це покращення могло бути лише тимчасовим.

— Тобі не варто так хвилюватися, — сказав він. — Просто минуло вже чимало часу, відколи ми востаннє отак подорожували у товарному вагоні. То й не дивно, що виникають такі асоціації. Коли я прокинувся, то й сам на якусь мить було подумав, ніби повернувся назад у минуле. Можеш сказати, де ми зараз є?