Джеймс Чейз - Реквієм блондинкам

Вона продовжувала дивитися в темряву, однак тепер я був певен того, що вона мене не бачила. Але мені слід було бути обережним, проминаючи освітлену ділянку.

Я став навкарачки і повільно виповз на світлий квадрат. І поки не досяг рятівної тіні, почувався, мов голий.

Потому підвівся, наблизився до будинку і прислухався. Нічого. Якщо не брати до уваги гуркоту машини, що пронеслася повз парадний вхід — жодного звуку. Однак я не рухався. Притулився до дерев’яного поруччя веранди й чекав.

Доволі довго нічого не відбувалося. Потім я побачив довгу тінь на галявині поруч зі мною. То місіс Еслінгер підійшла до вікна. Світло з кімнати робило її тінь на коротко підстриженій траві химерною і нереально довгою. Серце моє пришвидшено билося, у роті пересохло.

Я притиснувся якомога щільніше до веранди, добре знаючи, що мене не видно, однак мені було лячно. Звідкіля узявся цей страх, я не знав. Підсвідомо я був дуже здивований такою своєю боязкістю. Місіс Еслінгер однозначно діяла мені на нерви.

Я чекав, втиснувшись у стіну, ледь дихаючи, весь у холодному поту. Раптом тінь колихнулась, і я побачив голову місіс Еслінгер, що висунулась з вікна. Жінка мовчки і пильно вдивлялась у сад. Я знав, що вона до чогось прислухається.

Вона була так близько, що, ступивши кілька кроків, я міг би торкнутись її рукою. Якби вона повернула голову і поглянула туди, де я стояв, то напевно б помітила мене. Це був чи не найгірший момент мого життя.

Раптом вона, певно, вирішила, що в саду нікого нема, бо відхилила голову і різко запнула занавіски. Сад поринув у цілковиту темряву, і кілька хвилин я нічого не бачив. Поступово мої очі звикли до пітьми, і я знову розрізнив обриси будинку. Ніяк не міг наважитися пробратися в будинок, гадаючи, де зараз Генч і чи піднялася вже місіс Еслінгер нагору. Саме це мені і слід було передовсім з’ясувати.

Пересуваючись майже безшумно, я прослизнув до вікна. Портьєри були щільно запнуті, але вікно відчинене. Я нахилився вперед, і серце моє калатало, мов навіжене. Прислухався. Чомусь підсвідомо очікував, що місіс Еслінгер стоїть за портьєрами і чигає, щоби стрибнути на мене. Від самої думки про це коліна мої затремтіли. Але тут почулося ледь вловиме клацання в’язальних спиць, і я, трохи заспокоївшись, відступив від вікна.

Якщо я збирався проникнути в будинок, то мав зробити це швидко. Світло більше не з’являлося у жодному з вікон, і я від усієї душі побажав, щоб Генча та Еслінгера в будинку не було.

Я відшукав водостічну трубу, про яку казала Одрі. Вона проходила в дальньому кінці будинку — не там, де сиділа місіс Еслінгер. Я її випробував та вирішив, що вона достатньо міцна для того, щоб витримати вагу мого тіла. Перед тим, як видряпатися на дах, зняв черевики, і, вхопившись обома руками за залізну трубу, поліз нагору.

За кілька хвилин я вже був на покатому даху мансарди, і, вчепившись за жолоб, підтягнувся та виліз на черепичний дах. Від напруження аж спітнів, і саме тоді врешті усвідомив, що ніч дуже задушлива. Хоча на небі й з’явився місяць, важка чорна хмара швидко росла на горизонті. Скидалося на те, що невдовзі буде гроза.

Я стояв на даху і дивився через сад на дорогу. Міг розгледіти машину, припарковану на узбіччі, та нечіткі обриси Одрі та Реґа. Мої супутники стояли й дивилися у мій бік. Я махнув їм рукою, і вони помахали мені у відповідь. Потому я повернувся і помалу почав спускатися пологим дахом до Тедового вікна.

Воно було не завішене, і в кімнаті було темно. Пальцями я зачепив віконну раму і підняв уверх. Вікно безшумно відчинилося, і я прослизнув всередину. Світла місяця було достатньо, щоб побачити, що кімната порожня. Це було аскетичне чоловіче помешкання з полірованою дерев’яною підлогою та кількома килимками з індійським орнаментом. Умеблювання кімнати складали два простих стільці, комод із темного дерева з чоловічим туалетним приладдям та чорними свічками у високих мідних канделябрах.

Ліжко, вузьке і жорстке на вигляд, було вкрите зеленим покривалом. У кімнаті було доволі прохолодно.

Я підійшов до дверей. Відчинив їх трішки і прислухався. В будинку панувала могильна тиша. Тоді я зачинив двері, витяг із кишені маленький дерев’яний клин і вставив його у шпарку між дверима. Я не хотів ризикувати — не хотів, щоб хтось зненацька зайшов і застав мене за роботою.

Потім одразу підійшов до комода і почав — шухляда за шухлядою — оглядати його вміст. В останньому ящичку знайшов те, що шукав. У кутку, під стосом шовкових сорочок, виявив купку фотографій. Я підніс їх до вікна і при світлі місяця розгледів, що це — фотографії зниклих дівчат. Почув, як у скронях мені запульсувала кров, розгледівши спокійне, миле обличчя Мерієн Френч.