Джеймс Чейз - Реквієм блондинкам

— Вас що, палить? — перепитав Реґ, вирячившись на мене.

— Це я так готуюся, — відповів. — Сьогодні ввечері на нас чекатиме робота — і вона буде не з приємних.

— Тож ви накачуєтесь спиртним за нас трьох, чи не так? — єхидно зауважив Реґ, з відразою відсуваючи від себе колу.

— Ви ще за це заробите, — пообіцяв я. — Але спочатку вислухаймо Одрі.

І я повернувся до неї.

— То що ти надумала?

— Хіба ти не розумієш? Якщо Тед — убивця, то це — єдиний шлях вивести його на чисту воду. Коли мене сфотографували, я вже знала, що робити далі, а тому й почала заманювати Теда в пастку, і він в неї потрапив. Зараз ми опинились в тій же ситуації, яка призвела до інших вбивств. Я — нова подружка Теда. Мене сфотографували. Мій портрет з’явиться у вітрині «Вуличного фото». Наступний крок — я маю зникнути. Колесо завертілося по повній. Однак цього разу я не маю наміру зникати.

Я обміркував почуте.

— Можливо, поки що ти в безпеці — допоки твоє фото не буде виставлене у вітрині «Вуличного фото». А може, цього ще й не станеться. Однак якщо воно все-таки з’явиться там, ми й на секунду не повинні полишати тебе саму.

— Воно обов’язково з’явиться, — запевнила нас Одрі. — Я зателефонувала їм і замовила збільшений знімок. Вони пообіцяли виставити його у вікні.

Реґ із захопленням глянув на неї.

— А ви тямуща, — зауважив він. — Тепер ми врешті зможемо просунутися уперед.

Мені це все анітрохи не подобалося, але сперечатися з ними було марно.

— Гаразд, крихітко, — неохоче погодився я, — ми будемо весь час поблизу. То де ти завтра зустрічаєшся з Тедом?

— Він заїде по мене. Казав щось про вечерю і танці, але нічого конкретного.

Я глянув на Реґа.

— Коли стемніє, ми втрьох вирушимо на кренвільське кладовище. Хочу там трохи роззирнутися. Потім ви відвезете Одрі в готель, а самі залишатиметеся поруч. Я ж маю намір ще раз завітати в похоронне бюро Еслінгера.

— Послухай-но, — сказала Одрі, подавшись вперед. — Чому б тобі також не поглянути на спальню Теда? Він сказав мені, що повернеться пізно. Чому б нам не поїхати туди зараз же?

— Ви не можете цього зробити, — поквапно сказав Реґ. — Якщо Еслінгер вас побачить, то неодмінно здасть поліції.

— Ти знаєш, де знаходиться його кімната? — запитав я, бо ідея мені сподобалась. — Чи зможемо ми туди пробратися без зайвого шуму?

Одрі кивнула.

— Це з тильного боку будинку, — пояснила вона. — Ти легко зможеш туди залізти. Ходімо, я поведу машину.

Я відсунув стілець.

— Гаразд, — сказав, — ходімо!

Реґ аж застогнав.

— Ви лізете просто в петлю. Генч та його сестричка неодмінно будуть у будинку. Невже ви думаєте, що це вам так просто зійде з рук?

— Не тремти так, Жовторотику! — вишкірився я і пішов до виходу.

Будинок Еслінгера був скромною двоповерховою будівлею, розташованою на околиці міста. Він стояв окремо від інших будинків на осібній ділянці, схований від стороннього ока високою огорожею.

У сутінках, що швидко згущалися, Одрі повела авто вузькою відлюдною дорогою до чорного ходу у дім. Коли ми дісталися туди, було вже близько десятої, і хоча вікна другого поверху були темні, на першому все ще світилося одне вікно.

Одрі зупинила машину, і всі ми вийшли.

— Його кімната он там, — прошепотіла вона, вказуючи на маленьке мансардне віконце вгорі. — Усе, що залишається зробити, це пройти садовою доріжкою і видряпатися по водостічній трубі на дах. І звідти вже неважко дістатися того віконця.

— То ви гадаєте, що наш шеф — Тарзан чи мавпа? — пробурмотів Реґ.

— Гаразд, — промовив я. — Чекайте на мене тут. Якщо помітите якийсь рух, дайте мені знак.

Одрі торкнулася моєї руки.

— Будь обережним, добре? Я не хочу, щоб ти зламав собі шию...

Я глянув на неї зверху вниз, палко бажаючи, щоб Реґа в цей момент не було поруч.

— Не хвилюйся за мене, — заспокоїв я її. — Зі мною все буде гаразд.

— Якщо вам потрібні якість інтимні ніжності, не зважайте на мене, — саркастично озвався Реґ. — Я вам не заважатиму!

Я легко відштовхнув Реґа і посміхнуся Одрі. Потім перемахнув через огорожу і приземлився на м’яку клумбу.

Намагаючись триматися тіні, мовчки пройшов через сад. Світло з вікна першого поверху падало на галявину, і я вже бачив, що мені доведеться проминути цю освітлену ділянку. Чим ближче я підходив до неї, тим повільніше йшов, і вже перед самим квадратом світла зупинився й заглянув у вітальню.

Обличчям до мене в кріслі сиділа місіс Еслінгер і в’язала. Хоча її пальці й літали туди-сюди з неймовірною швидкістю, погляд був направлений у вікно. Здавалося, вона дивиться просто на мене, і від цього холодного незмигного погляду мені стало не по собі. Інстинктивно я знову пірнув у темряву. Вичекав мить, гадаючи, чи справді вона мене побачила, а потім знову зазирнув у вітальню.