Джеймс Чейз - Реквієм блондинкам

Ми всі випили, однак це не дуже допомогло. Гроза наближалася.

Тепер гриміло зовсім поруч. Спалахи блискавки освітлювали найближчі могили примарним жовтим світлом.

— Ходімо, — сказав я, прямуючи доріжкою до сторожки.

Щоби пробратися всередину, мені довелося розбити вікно. Одрі та Реґ залізли вслід за мною. Через кілька хвилин пошуків я знайшов книгу в шкіряній палітурці.

— Ось вона, — сказав я, викладаючи журнал на стіл. — Присвітіть-но мені, Реґу, щоб я зміг щось тут розгледіти.

В яскравому світлі ліхтарика, під звуки грози, що наближалася, із Реґом та Одрі за плечима, я розкрив журнал на останній сторінці і почав читати.

Для того, хто був знайомий із фактами, усі докази були в наявності.

За останні десять тижнів було всього два поховання, але на сторінці, поміченій як «Приватні склепи» й було те зрадницьке свідчення:

«Склеп № 12:

Власник: Макс Еслінгер

Домашня адреса: Максвелл Драйв, 18

Кренвіль

Липень, 6:

Гаррі Мак-Клей

Липень, 13:

Мері Воррен

Серпень, 2:

Едвард Кук

Серпень, 11:

Шейла Росс

Серпень, 19:

Ґвен Херст».

— Що це, в біса, означає? — прошепотів Реґ, тупо дивлячись на прізвища.

— Чи відомі вам ці люди? — запитав я, поглянувши спершу на Реґа, а потім на Одрі.

Вони обидва заперечно мотнули головами.

— Хіба ви не розумієте, як це робилося? — сказав я. — Все це — вигадані імена, щоб обдурити реєстратора кладовища та ошукати сторожа. Ходімо поглянемо на той склеп № 12!

Раптовий окрик Одрі потонув у сильному гуркоті грому. Вона схопилася за мене, і серце моє шалено закалатало.

— Хтось заглядає у вікно! — сказала вона, затинаючись. — Я бачила обличчя, притиснуте до скла!

Я швидко відштовхнув її і підбіг до вікна. Тепер за ним було темно, хоч в око стрель. Я висунув голову і прислухався, але, крім завивання вітру в верхівках дерев, нічого не міг почути. Потім знову пролунав оглушливий гуркіт грому.

Я повернувся в сторожку.

— А ти впевнена, що дійсно бачила когось? — перепитав я.

Одрі здригнулася.

— Це справді було схоже на обличчя. Я бачила його лиш мить, але скидається на те, що хтось таки справді спостерігає за нами.

Реґове обличчя сполотніло.

— Ходімо звідси, — сказав він тремтячим голосом. — Щось мені тут зовсім не подобається.

— Але не раніше, ніж ми оглянемо склеп № 12, — вперто сказав я. — Розгадка криється саме там.

Поки я шукав ключі від склепу, мої супутники мали доволі безпорадний вигляд, час від часу зі страхом поглядаючи на вікно. Я знайшов потрібні ключі на щитку за дверима — із биркою, на якій було зазначено номер гробниці.

— Ось він, — сказав я, вдивляючись у номер, випалений на шматку дерева. — Ходімо!

— Терпіти не можу блукати в темряві, — зауважив Реґ, нервово вдивляючись у вікно.

— Можете зачекати мене тут, якщо вам так цього хочеться, — зауважив я, ставлячи ногу на підвіконня, — але я мушу оглянути той склеп!

— Ми підемо з тобою, — швидко озвалася Одрі. — Я нізащо не залишусь тут сама!

Я пішов вперед, освітлюючи шлях ліхтариком, а ті двоє за мною. Я поняття не мав, де знаходиться склеп № 12, але був сповнений рішучості його знайти.

Ми йшли доволі довго, поки дісталися першої гробниці. На ній була цифра «7». Здавалося, що у нумерації склепів не було жодного порядку, бо наступним був номер 23, а далі — 15.

Раптовий спалах блискавки змусив нас пригнутися. Удар грому пролунав майже одночасно. І від цього удару Одрі аж захиталася.

— О, мені страшно! — застогнала Одрі, чіпляючись за мене.

— Тримайся! — сказав я, поквапно пригортаючи її до себе. — Ми повинні це зробити!

Отож, ми й пішли, блукаючи між могилами, кружляючи шлаковими доріжками, спускаючись трав’янистими схилами, перечіпаючись об клумби та спотикаючись об свіжонасипані горбики землі. Це було, наче жахний сон — коли шукають голку в копиці сіна. І весь цей час грім вибивав свій приглушений скорботний похоронний марш.

Нарешті ми знайшли його. Знайшли саме тоді, коли я вже почав утрачати надію. Ми були втомлені, спітнілі та налякані. І ось зненацька в темряві щось забіліло: просто перед нами був масивний мармуровий склеп із залізною огорожею. Світло ліхтарика вихопило номер: «12».

— Слава Богу! — промовив я. — Нарешті!

Довгий, зигзагоподібний спалах блискавки лише на долю секунди освітив поховання. Я встиг розгледіти обличчя Одрі і Реґа поруч. Лиця їх були бліді, а очі — широко розплющені. Справа від мене білів склеп, а трохи далі — в якихось п’ятдесяти кроках — стояв Елмер Генч!