Джеймс Чейз - Реквієм блондинкам

Я знову увімкнув його. Слабке примарне світло було не надто великою розрадою.

— Зачекай-но хвильку, — сказав я, підводячись і йдучи до труни, котру нещодавно відчиняв. Знову підняв кришку, щоб пересвідчитися, що там справді лежала Мерієн Френч, а не привиділася мені. Вона там справді була.

Якби лише мені вдалося вибратися з цього склепу, я би так роздув цю справу!

Але тиша в гробниці була така всепоглинаюча, а повітря в ній — так мало, що врешті-решт стало важко дихати. За кілька годин, із відчаєм подумав я, ми просто тут задихнемося.

І знову повернувся до Одрі та увімкнув ліхтарика.

— Якщо ми звідси виберемося, — сказав я, знову пригортаючи її до себе, — ти вийдеш за мене заміж?

Вона схилила голову мені на плече.

— Гм-м-м, — задумливо промовила вона. — А ти справді цього хочеш?

— Так, й одружитися з тобою — більше, ніж з будь-ким іншим! — сказав я цілком щиро.

— Ото буде про що розповідати нашим дітям, еге ж? Це я про те, що ти освідчився мені в могилі!

Її голос тремтів, однак вона з усіх сил намагалася видаватися легковажною.

Я поцілував її.

— Ми неодмінно звідси виберемося, — запевнив її я, відчувши на обличчі легенький подув вітру. І знерухомів, а тоді поставив Одрі на ноги та повернувся лицем до дверей.

— Мовчи, — шепнув я їй. — Двері відчиняються!

Ми простояли отак упродовж кількох хвилин, потому, підштовхнувши Одрі під себе та прикриваючи її своїм тілом, я увімкнув ліхтарик.

Двері склепу повільно відчинялися, і в момент, коли я направив туди промінь світла, відчинилися повністю.

Я напружився, очікуючи побачити на порозі Емлера Генча, котрий прийшов, аби прикінчити нас, натомість там стояв Реґ, мружачись від світла.

— Я виходжу з гри, — сказав він здавленим голосом. — Друже, з мене вже цього досить!

Я підскочив до нього і вхопив його за комір.

— Реґу! — заволав я, однак Одрі, відштовхнувши мене, кинулась йому на шию і розцілувала.

Ми обидва витріщалися на нього впродовж кількох хвилин.

— Що сталося? — нарешті вимогливо спитав я, відтягуючи його від Одрі та добряче струсонувши.

— Навіщо ви все зіпсували? — гірко спитав Реґ. — Я саме насолоджувався поцілунком... Чи не може вона поцілувати мене ще раз?

— Не може, дурнику! — відповів я, радий знову його побачити. — Я думав, вас вже немає в живих...

Реґ поглянув через плече у темряву кладовища.

— І я так думав, — сказав він схвильовано. — Так би й сталося, якби в тих двох були клепки в голові!

— Двох?! — перепитав я. — То їх було двоє?!

— Так, Генч і ще хтось. І саме він проробив той трюк з мотузкою. Я якраз стояв у дверях, пильно вдивляючись перед себе, коли це яскравий спалах блискавки освітив довколишню пітьму. В цю долю секунди я й побачив Генча. Він стояв за добрих п’ятдесят ярдів від мене, однак я чітко його роздивився. Я саме збирався заволати вам, коли щось гепнулося мені на шию і ще до того, як я зміг крикнути, на моїй шиї затягнулася петля і мене кудись поволокли...

— Я бачив це, — перебив його я. — І від цього мало не збожеволів.

— А уявіть, як було мені! — сказав Реґ, обережно погладжуючи шию. — Якби я не зметикував одразу, то тепер був би вже закляклим трупом. Відчув, як хтось промчав повз мене і почув, як із шумом зачинилися двері склепу. Я добре знав, що це означатиме, якщо вони мене доб’ють. Петля на шиї на той момент вже так затягнулася, що я ледь дихав. Тож я звівся на ноги і, похитуючись, побрів до типа, котрий тримав мотузку. Вчинивши так, я дещо послабив зашморг, але незначно. Відчував, що ось-ось втрачу свідомість, і саме тоді — не знаю, чому я не подумав про це раніше! — я й згадав, що у мене в руці пістолет. Я почав стріляти. І це подіяло. Тим двом вбивцям не сподобалося, що хтось чинить їм опір. Вони дременули. І, щойно той тип відпустив мотузку, мені відразу стало легше. Я випустив по них ще кілька куль, а тоді вже повернувся, щоб з’ясувати, що сталося з вами. Двері були зачинені і ключа в них не було, але невдовзі я знайшов його в траві, куди Генч впустив його, тікаючи. І ось я тут!

Я глибоко зітхнув.

— А ви не роздивились, хто був той інший? — запитав я.

Реґ заперечно мотнув головою.

— Ні, але впевнений, що накидав мені петлю на шию не Генч.

Одрі вклала свою долоню в мою.

— А вам не здається, що нам час тікати звідси? Вони щомиті можуть повернутися.

— Зараз йдемо, — сказав я, потискаючи їй руку. — Нам залишилося ще дещо тут зробити, а тоді підемо звідси геть. У вас є ліхтар, Реґу? Мій майже сів.