Джеймс Чейз - Реквієм блондинкам

Голос Бейфілда звучав схвильовано.

— То дівчата там, еге ж?

— Так, але тримайте це в таємниці до завтрашнього вечора — я ще не дістався до вбивці. Якщо відкриєте таємницю, то змусите вбивцю зачаїтися. Навіть і зараз він може бути настільки наляканий, що здатний скоїти ще одне вбивство. То ви обіцяєте мені не вдаватися до жодних дій аж до завтрашнього вечора?

Він зрештою погодився.

— Гаразд, Сп’юеку, — сказав він, — але завтра увечері ми все оприлюднимо!

— Звісно ж, — погодився я, вишкірившись на телефонний апарат, — завтра ви все оприлюдните.

Я повісив слухавку і знову вийшов на дощ.

Наступного ранку я встав рано, і, не турбуючи Реґа та Одрі, вийшов, щоби надіслати довгу телеграму полковникові Форсбергу. Потім пішов у ортопедичну майстерню і замовив в них дещо.

Коли повернувся в готель, було вже близько одинадцятої.

Я постукав у номер Одрі.

— Заходьте! — озвалася вона.

Вона сиділа на ліжку, і біля неї на столику стояв піднос зі сніданком. Одрі відклала убік вранішню газету і посміхнулася мені.

— Де ти був? — спитала вона, простягаючи мені руку.

Я присів на ліжко і взяв її за руку. І подумав, що вона виглядає премило.

— Займався організаційними питаннями, — відповів я, — і, між іншим, вже отримав офіційний дозвіл на одруження.

Вона розсміялася.

— Справді?

Я кивнув.

— Так! — підтвердив. — Невже ти гадала, що я не скористаюся такою чудовою нагодою? Ти казала, що вийдеш за мене заміж, якщо ми виберемося з того склепу. Ну то зараз ми й маємо намір це зробити.

— Думаю, що це справді непогана думка, — озвалася вона, притягаючи мене до себе. — Звісно, не так вже й весело бути дружиною детектива, але, принаймні, я знаю, на що йду.

Ми приємно провели найближчі кілька хвилин, а потім вона відштовхнула мене від себе.

— А тепер до справ, — сказала вона. — То що робитимемо далі?

Я запалив сигарету, пригладив волосся і посміхнувся їй.

— Багато чого, — озвався. — По-перше, сьогодні ввечері ти матимеш останнє побачення з хлопцем. Бо від завтра зустрічатимешся лише зі мною. А це вже щось!

— Ти натякаєш на Теда?

Я кивнув.

— Так. Доведеться пройти і через це. Можливо, ми його вже достатньо залякали. Можливо, він більше ні на що не наважиться, але якщо щось таке спробує, то тут-то ми його й схопимо!

— То ти справді гадаєш, що він — убивця? — запитала Одрі. — Я все ще не можу в це повірити!

— Найвірогідніше, що саме так і є, бо тоді все стає на свої місця. Напевно, виявиться, що він — сексуальний маніяк. І Генч покриває його злочини, ховаючи тіла, — сказав я серйозно. — Мені дуже неприємно тебе про це просити, але якщо ми не схопимо його на гарячому, він знову спробує викрутитися.

— То що я маю робити?

— Ви ж домовилися сьогодні з ним зустрітися, чи не так? Отож, все, що від тебе треба — піти з ним на побачення. Усе інше — якщо я не помиляюся — він виконає сам. Тобі нема чого хвилюватися. Ми з Реґом будемо поруч.

— Звучить доволі просто, — зауважила Одрі, — але ж ви будете пильними, еге ж?

— Звісно! — сказав я, цілуючи її. — Не переживай за це і не квапся вставати. Тобі нічого робити аж до самого вечора. Побачимось пізніше.

Реґ неспокійно міряв кроками наш номер. Нетерпляче озирнувся, коли я увійшов.

— Що ви затіяли? — запитав він. — І де ви були?

— Залагоджував деякі справи, — сказав я. — Ми нічого не зможемо зробити аж до вечора. Все тепер залежить від Теда. Якщо він не прийде на побачення, то нам доведеться діяти більш жорсткими методами. Але якщо він щось затіє — тут-то ми його і візьмемо!

— Отже, Одрі виступає в ролі приманки, чи не так?

Я кивнув.

— Вона розумна дівчинка, — додав. — Але краще б я її про це не просив!

Саме в цю мить задзвонив телефон.

Готельний клерк повідомив, що мене хоче бачити Бейфілд.

Я скорчив Реґові гримасу.

— Скажіть йому, нехай підіймається, — відповів я клерку і повісив слухавку.

— Бейфілд іде сюди, — повідомив я Реґові. — Сподіваюся, що він не дуже нам набридатиме.

За кілька хвилин у дверях з’явився Бейфілд. Він був все в тому ж незмінному чорно-білому смугастому костюмі, і на жирному обличчі застиг кислий, недовірливий вираз.

Я вказав йому на єдине крісло в кімнаті.

Реґ став біля вікна, я — коло каміна.

Не знімаючи капелюха, Бейфілд важко опустився в крісло. Потім зирнув спершу на Реґа, потім на мене.

— Сподіваюсь, ви, хлопці, знаєте, що робите, — озвався він, зриваючи обгортку з жувальної гумки. — Я не сказав шефові, що відбувається, і це мене дуже турбує, — він уклав пластинку в рот і почав жувати.