Джеймс Чейз - Реквієм блондинкам

— Послухайте-но, колего, — сказав я, — такий перехресний допит нікуди нас не приведе. Ви можете допомогти мені, а я — вам. Ви добре знаєте обстановку в місті. В мене є досвід. То ви погоджуєтесь працювати разом чи ні?

— Мені дуже шкода вас розчаровувати, — сказала вона спокійно, — але я займатимусь справою самостійно.

— То ви ще більша дурепа, ніж я гадав, — промовив я, розлючений її впертістю. — Еслінгер найняв вас лише про людське око. Йому насправді байдуже, будуть ці дівчата знайдені, чи ні — його цікавлять лише вибори. Саме тому він і найняв вас трохи попрацювати над цією справою. Кренвіль ставиться до вас як до сумлінного й мужнього маленького детектива, який хоче продовжити батькову справу. Вони сміються з вас, але ставляться з симпатією. І Еслінгер цим скористався. Невже ви цього не розумієте?

Вона знерухоміла, і в її очах читались гнів та образа.

— Та я все одно робитиму своє, — сказала вона, підводячись. — І ніхто мене не зупинить. І останній, хто це буде — пихатий сищик із Нью-Йорка!

Я підвівся також.

— То ви так? — розгнівано перепитав я. — Тоді дозвольте мені дещо сказати. Ви — вперта маленька дурепа, і вас би здалося провчити як слід. І я маю намір це зробити!

— Разом із ким? — презирливо поцікавилась вона.

— Сам, — відповів я, беручи свого капелюха. — Я упокорював ще й не таких дівчаток, як ви!

Вона розчинила двері навстіж.

— Розкажіть ці казочки комусь, хто їм повірить — якщо знайдете таку простушку, — сказала вона відверто глумливо.

— Я вас попередив, — мовив я, тицьнувши у неї пальцем. — Ця робота заважка для вас: ви лише зламаєте свою ніжну шийку. Тримайтеся від цього подалі і придбайте собі краще в’язальні спиці. А я куплю вам клубок вовни.

— О! — вибухнула вона люттю. — Я вас ненавиджу! Не смійте більше тут з’являтися!

Я зробив крок до неї, пригорнув її до себе і поцілував. Так ми й стояли з хвилину — руки мої в неї на плечах, а губи — на її губах. Потім я відступив і глянув на неї.

— І навіщо, в біса, я це зробив? — тупо спитав я.

Вона піднесла руку до вуст і стояла, дивлячись на мене.

Гнів з її очей зник.

— Можливо, вам цього хотілося, — тихо відповіла вона слабким голосом і м’яко зачинила за мною двері.

Коли я зайшов у вестибюль готелю «Істерн», то побачив, як Реґ Фіппс балакає з сумною та похмурою дівчиною-портьє.

Вона тримала на колінах журнал «У світі кіно» і жувала гумку, і вигляд у неї був байдужий до всього. Реґ перегнувся через стійку, і, здавалося, намагався у чомусь її переконати.

Почувши мої кроки, він обернувся, і очі його просвітліли.

— Побачимося, — сказав він дівчині. — Не тужи за мною!

Вона кинула на нього вбивчий погляд і знову втупилась у свій журнал.

— Привіт! — сказав я йому і простяг руку по ключі. — Як справи, красуне? — звернувся я до дівчини. — Бачу, ви, як завжди, у відмінній формі!

Вона оглянула мої синці.

— Я, на відміну від вас, пильную власні справи! — відповіла холодно. — А ви не такий вже й крутий, якщо дозволили так швидко прикрасити собі обличчя!

— Я дістав це у бійці! — сказав я, торкнувшись ґулі на голові, але краще б я цього не робив. — Ось який я хлопець! До речі, ви можете помацати мої м’язи. Я міцний і повний войовничого запалу, віскі та...

— Пустих балачок, — докінчила вона. — В нашому місті повно таких дужих та пустопорожніх хлопців!

Я поплескав її по плечу, посміхнувся і пообіцяв надіслати в подарунок опудало змії — якщо мені вдасться її роздобути.

— Якщо не знайдете — не біда: ви й самі недалеко пішли від неї! — сказала вона в’їдливо і знову занурилась у свій журнал.

Ми з Реґом піднялися нагору.

— Хіба ж ми не домовлялись на дванадцяту? — спитав я, поглянувши на годинника. Було лише пів на одинадцяту.

— Мені вже не варто було повертатись додому, — пояснив він. — Отож, я заглянув, аби побалакати з Норою. Але я прийду пізніше, якщо ви ще не готові.

— То її звати Нора? — перепитав я. — Оту похмуру безрадісну дівчину з неначе огородженою навколо себе територією?

Його косий погляд не справив на мене жодного враження.

— Так, це вона, — сказав він повагом. — Її батько — власник цього готелю. Я намагаюся «закадрити» цю даму впродовж останніх шести років.

Помітивши мій здивований погляд, він пояснив:

— Ми разом ходили до школи.

Я відімкнув двері, і ми зайшли в номер.

— Будьте обережні, — застеріг його я. — Щось мені підказує, що ця дівчина — справжній динаміт!