Джеймс Чейз - Реквієм блондинкам

— Хто там сьогодні чергує?

— В нічну зміну має бути Джонсон. Більше нікого не повинно бути. Можливо, нам вдасться прослизнути чорним ходом — якщо ви не маєте наміру розповісти Джонсону, що хочете робити. Але фотографувати трупів заборонено, тож, можливо, нам все-таки краще пробратися чорним ходом.

— А що за тип цей Джонсон?

— Дивак. Ми б його обеззброїли, й пальцем не торкнувшись, — відповів Реґ, зупиняючись перед світлофором. Ми запалили сигарети.

— Як на мене, вдиратися в морг не надто весело, — додав він, викидаючи сірника у вікно.

Я також не був у захваті від майбутньої роботи, але не сказав йому про це. Сорочка прилипла мені до тіла, у скронях пульсувало, у грудях боліло.

На зелене світло Теґ знову завів двигун.

— Так чи інакше, — провадив далі Реґ, — але в морзі дуже холодно. Ми можемо замерзнути там до смерті.

— Сподіваюсь, ми зможемо дістатися туди без шуму, — сказав я. — Не хочу мати жодних проблем із тим Джонсоном. Навіть якщо він хирлявий, сьогодні дуже жарко, щоб із ним боротися.

— А ми й не боротимемося, — засміявся Реґ. — Лиш плюньте — і він впаде!

Нарешті ми звернули направо, і Реґ припаркував авто під найближчим ліхтарем.

— Нам треба буде пройти лише з сотню ярдів униз, — сказав Реґ, витягаючи свій фотоапарат і беручи його під пахву. — Краще пройтися трохи, чи не так?

Я стояв на тротуарі, відчуваючи під ногами розпечений асфальт.

— Господи! — сказав я. — Ну й гаряче!

Ми мовчки й неспішно пішли вулицею. Пройшовши трохи, Реґ зупинився і кивнув у бік вузької вулички, якою могла проїхати лиш одна машина.

— Це тут, — сказав він пошепки.

Я оглянув пустинну вулицю, а тоді ми пірнули в провулок. Там було темно.

В повітрі завис якийсь дивний запах: солодкуватий, прокислий, нудотний — запах повільного розкладання.

— Чудовий запах, щоб подихати ним перед сном, — прошепотів я Реґові. — В наступну відпустку обов’язково сюди приїду!

Він нервово розсміявся.

— Якщо маєте на увазі свою останню відпустку, — підіграв він мені, — то ви неодмінно сюди потрапите, подобається це вам, чи ні!

Пересувалися ми майже нечутно, тримаючись середини вулички. Темрява навкруги огортала нас непроникним рядном, і ми нічого не бачили — навіть неба над головою.

— Просто мурашки по шкірі, еге ж? — сказав я, бо було мені доволі лячно. — Не вистачає тільки, щоб хтось зненацька на мене вискочив — і я закричу, мов дитя.

— Тільки й того? А я взагалі втечу! — сказав з переконаністю Реґ. — Чи не можете ви помовчати — в мене нервовий дрож!

Зненацька з темряви долинув пронизливий крик. Він прорізав, мов серпом, густу задушливу темряву, і захлинувся десь удалині жахливим коротким смішком.

Ми різко зупинилися, вхопивши один одного за руки.

— Що то, в біса, було? — спитав я, відчуваючи, що волосся на голові мені стало сторч.

Почув, як Реґ дихає, мов загнаний кінь.

Моє серце пришвидшено билося.

— Тут недалеко є психлікарня, — сказав Реґ мертвим голосом. — Певно, одна з божевільних щось собі вигукнула!

Я зняв капелюха і витер вологим носовичком спітніле чоло та потилицю.

— Сподіваюсь, вона більше не кричатиме, — побажав я палко. — Це мене мало не добило.

Ми стояли, прислухаючись, і, не почувши нічого, окрім слабкого гулу далекого транспорту, продовжили свій путь. Вуличка знову звернула направо, і, пройшовши вигин, ми помітили тьмяний вогник над двостулковими дверима.

— Ось тут ми й зайдемо, — прошепотів Реґ. — Всередині знаходиться приймальня.

— Можливо, я краще увійду першим і роззирнуся довкола, — сказав я. — А тоді вже повернусь за вами.

— І залишите мене тут самого? — запитав Реґ. — Нізащо! Я тут і на мить не залишусь без вас!

Я обміркував його слова.

— Гаразд, — сказав я, цілком розуміючи його почуття. — Але заради Бога — не здіймайте шуму!

Ми разом направилися до вхідних дверей. Замість сходів до них вів цементний пандус, щоб вільно переміщати лікарняні візки.

— Спокійно! — сказав я і смикнув дверну ручку. Двері були зачинені. Я витяг ліхтарик і оглянув замок.

— Це легко відчинити, — сказав я. — Присвітіть-но мені!

Я взяв свій складаний ножичок. Вибрав одну з відмичок, вставив у замкову щілину і підважив двері.

— Це у вас добре виходить, — зауважив Реґ. — Найму вас відчинити скарбничку моєї молодшої сестри!

Я махнув йому, щоб він замовк, і став у дверях, дослухаючись. Не було чутно жодних рухів, тож я узяв ліхтарик і оглянув усе довкруж. У приміщенні було холодно і дуже чисто. Уздовж стіни стояли хірургічні столи. Дві білі шафи доповнювали умеблювання.