Джеймс Чейз - Реквієм блондинкам

Я був злий, як чорт. Найгірше ж було те, що Старкі був впевнений, що фотографія у мене. Я знав, що він піде на все, аби не дати мені скористатися тим фото. Тож я пересувався містом вельми обережно — наче канатоходець хистким тросом. Щомиті був готовий до того, що мене підстрелять, мов куріпку.

Більшу частину часу я проводив, спостерігаючи за помешканням Одрі Шерідан чи чатуючи на неї в конторі.

Наприкінці другого дня я дійшов висновку, що вона або полишила місто взагалі, або «залягла на дно» в якійсь норі, відомій лише їй. За останні сорок вісім годин я спілкувався ще і з Тедом Еслінгером, однак він поняття не мав, де б вона могла переховуватись.

Правда, мені спадало на думку, що її також могли викрасти, але той факт, що вона спакувала валізу, та ще й мала при собі те нещасне фото, котре само по собі було вибуховим, видавалось мені достатньо вагомою причиною для того, щоб їй десь затаїтися. Вона знала, що я піду на все, аби повернути світлину, тож не мала анінайменшого бажання потрапити мені в руки.

На третій день після наших із Реґом відвідин моргу Старкі дав про себе знати. Усю ніч я провів у спостереженнях за будинком Одрі Шерідан і почувався препаршиво. Тож зранку повернувся в готель «Істерн» із наміром прийняти душ і плюхнутися у ліжко.

Один із головорізів Старкі примудрився метнути в мій номер свинцеву трубу з приблизно чотирма дюймами тротилу, повністю зруйнувавши спальню. Якби в той момент я не був у ванній, то від мене залишилася б лише волога пляма на стіні. А так мені на голову гепнулося всього лише півстелі з ванної кімнати.

Похитуючись, я вийшов із ванної, схопив на ходу рушника, який був майже похований під уламками штукатурки, і побрів у свою спальню. У зовнішній стіні була велика діра, стеля обвалилась, а вхідні двері хистко трималися на одній петлі. Меблі в кімнаті були знищені.

Цього вже з мене було досить. Щойно я спекався поліції, а ті, своєю чергою — роззяв, як я спакував те, що залишилося від мого одягу, і зажадав розрахунку.

Поки нічний клерк виписував його, до мене в хол спустилась Нора. Вона поглянула на мене цинічно-весело.

— Привіт, міцний горішку! — гукнула вона, перехилившись через балясину. — Виїжджаєте?

— Саме так! — відповів я, удавано налякано. — З мене досить вже цього містечка!

Вона задоволено хмикнула.

— Але не їдьте далеко, — додала вона. — Ми ще навіть не почали витрачати ваші гроші!

— Коли ваші хлопці починають жбурляти у мене «ананасики», — відповів, — то я відчуваю, що мені пора «звалювати». Повертаюсь у свій Нью-Йорк. Краще спокійно житиму у тихій заводі Бродвею.

Вона хитнула головою.

— Ой, не дуріть мене, — озвалася вона. — Такі круті хлопці, як ви, так просто не залишають місто.

— Однак я це зроблю! — наполягав я. — Ви би бачили, що залишилося від мого номера!

Вони з нічним портьє обмінялися значущими поглядами.

— Коли будете в наших краях, заходьте! — запросила вона. — Можливо, наступного разу тут до вас будуть привітнішими!

— О, так! Саме це мене й лякає! — проказав я, розраховуючись. — Бувайте, крихітко! Пильнуйте, щоб вас ніхто не мацав!

І я безшумно пройшов через хол на веранду.

Перед входом у готель стояли двоє копів та натовп роззяв, що вдивлялися у дірку в стіні мого номеру. Я дав одному з копів долар, щоб той викликав мені таксі — не хотів стовбичити на вулиці довше, ніж потрібно.

— Куди їдемо, босе? — спитав водій, від’їжджаючи від тротуару.

— На вокзал, — сідаючи в машину, голосно сказав я, щоб почули поліцейські та всі охочі.

Копи широко посміхнулися. Той, хто отримав від мене долар, засунув голову у віконце авта.

— Що, вам більше не подобається наше місто? — запитав він, показуючи свої жовті зуби.

Відповівши, що ні, я попросив таксиста рушати.

На півдорозі, на Мейн-стріт, я сказав йому, що передумав.

— Їдьмо в редакцію «Кренвільського вісника».

Але вже за кілька хвилин пересвідчився, що він мене туди не везе. Ми швидко віддалялися від ділової частини міста.

— Що, в біса, ви собі дозволяєте? — визвірився я. — Я ж сказав: «Кренвільський вісник»!

— Я почув вас з першого разу, сер! — заспокійливо озвався водій. — Просто сьогодні вони переїхали в інше приміщення.

Я щось буркнув і відкинувся на сидіння. Оскільки я не бачив Реґа з минулого ранку, то й не знав, що тепер робить Вулф. І подумав, що це непогана думка — перенести редакцію з такого жалюгідного району. Якщо Вулф справді має намір зробити щось путнє з тієї газетки, більш презентабельний офіс просто необхідний.