Джеймс Чейз - Реквієм блондинкам

— Але не робіть більше нічого відчайдушного. З такою головою, як у вас зараз, легко можете догратися до струсу.

І вона пройшла до дверей.

— Вам нічого більше не треба?

— Ні, — сказав я і додав: — Якщо Еслінгер з’явиться до того, як ви встигнете переодягнутися, направте його до мене. Я складу йому компанію, поки ви не будете готові.

Вона кивнула, висловила надію, що мені стане краще до ранку і ще раз подякувала за роботу.

Коли пішла, я запалив сигарету і почав думати про неї. Вона була хороша дівчина, і я радий був їй допомогти. Від неї мої думки переключились на Одрі Шерідан. Вона стала для мене сюрпризом. Я не очікував зустріти незалежну й розумну красуню в такому болоті, як Кренвіль. Цікаво, звідки в неї гроші? Я чув, що її детективне агентство геть провальне, а вся обстановка її контори та квартири свідчила про протилежне: що гроші в неї таки водилися. Можливо, гроші їй залишив батько; певно, так воно й було.

Те, як вона дала відсіч Старкі, свідчило, що клепки в неї в голові є. А це те, що мені подобається в жінках. До того ж, вона красуня. Я майже пошкодував, що працюю у ворожому таборі. Гадаю, було би справжнім задоволенням працювати з нею разом. Я подумав, як би зреагував полковник Форсберг, якби я запропонував найняти її як детектива Міжнародного бюро розслідувань. З ним би, певно, стався напад.

Я саме розмірковував над тим, як поквитатися зі Старкі, коли в двері мого номера просунув голову Тед Еслінгер.

— Заходьте! — запросив я його, сідаючи на ліжку й майстерно підтримуючи мішечок з льодом на чолі.

— Господи! — вигукнув він, витріщившись на мене. — Ну й вигляд у вас!

— Прошу, сідайте! — знову припросив я його, вказуючи на стілець поруч із ліжком. — Не зважайте на мій вигляд — хочу з вами поговорити.

Він присів, продовжуючи стурбовано витріщатися на мене.

— Що сталося?

— Впав на пухову перину, — коротко сказав я. — Жодних новин про Мері Дрейк?

Він хитнув головою.

— Жодних. У місті почалися заворушення. Натовп рушив до відділення поліції, і там була стрілянина.

— Стрілянина?

Тепер була моя черга дивуватися.

— Хтось поранений?

— Ні... Поліція стріляла в повітря. Це налякало натовп, і люди розбіглися. Ви знаєте, містере Сп’юек, якщо так і далі піде, то Кренвіль перетвориться на справжнє пекло.

— Що стосується мене, — зауважив я похмуро, — то я лише за те, щоб це сталося якнайшвидше. Оскільки місто вийшло з-під контролю, то Мейсі буде змушений щось робити.

Він поглянув на мене зацікавлено.

— А що такого він може зробити, чого не здатні зробити ви?

Я усміхнувся.

— Багато що, але менше з тим. Хто ховатиме Діксона?

— Діксона?

— Так. Хіба не ваш батько?

— Ні, міська влада взяла це на себе. Батько лише надіслав труну — якщо ви це маєте на увазі, але влада...

— Мене цікавить таке, — терпляче сказав я. — По-перше, де тіло? І, по-друге, хто його вкладатиме в труну?

— Воно зараз у міському морзі, — відповів Тед зі спантеличеним виразом на обличчі. — Туди ж сьогодні зранку була доставлена труна. Працівники моргу й помістять його туди, а потім привезуть в похоронне бюро мого батька. І наступного дня відбудуться похорони.

— Отож, тіла ніхто не бачитиме, окрім працівників моргу?

— Гадаю, що так, — сказав Тед зі зростаючим здивуванням. — А в чому річ?

— Ні про що не допитуйтесь, — сказав я. — Тут ставлю питання я. І ще одне. Що змусило вас запідозрити, що «Вуличне фото» причетне до всіх цих викрадень?

— Але ж я вам уже розповідав. Люсі Мак-Артур сфотографували на вулиці і дали квитанцію...

— Я знаю про це, однак цього недостатньо, щоби прив’язати до зникнення дівчат. Тут гадай, не гадай, а...

Я пильно на нього поглянув.

— Ви, певно, таки щось знаєте!

Він збентежився, почав було казати, що я помиляюся, але врешті-решт визнав, що я правий.

— Ну ж бо, кажіть!

Дуже важко бути суворим із купою льоду на голові, але, певно, мені це вдалося, бо в нього був зляканий вигляд.

— Я... я не знав, що це важливо, — сказав він, червоніючи. — Діксон мені якось казав, що...

— Діксон? То ви знали Діксона?

— Звісно ж! Я знав його з дитинства...

— Облишмо автобіографічні дані! — урвав я його. — То що сказав Діксон?

— Це він підказав мені, що «Вуличне фото» причетне до викрадень. А ще він не вірив, що дівчат вбито. Він думав...

— Я знаю, що він думав! — гаркнув я. — Отож, це не ваша теорія? Це — версія Діксона?

Еслінгер проковтнув слину.

— Так. Я хотів, щоби ви думали...