Джеймс Чейз - Реквієм блондинкам

Я докірливо поглянув на неї.

— Щось мені підказує, що ви неабиякий цинік, — зауважив я. — Але в моєму теперішньому стані я не готовий вести довгі дискусії з цинічними дівчатами. Може, ми би з вами трохи причепурилися та вирушили по домівках? Й зустрілися трохи згодом — коли я остаточно прийду до тями і зможу вести довгі задушевні розмови.

— Гаразд, — погодилася вона, ставлячи свою склянку. — Так і зробимо. Як ви гадаєте: зможете ви самостійно добратися до ванної, чи хочете, щоб я вас туди віднесла?

— Сарказм в такій юній особі, як ви, викликає у мене відразу, — зауважив я, повільно зводячись на ноги.

— Ви завжди висловлюєтесь, як шанувальник Волта Вітмена [7] Волт Вітмсн (Walter Whitman; 1819-1892) — американський поет, есеїст, журналіст та гуманіст. , чи ви все ще не в собі?

Похитуючись, я якось добрів до письмового столу.

— Леді, я справді ще не в собі, але ви б послухали мене, коли я підпилий!

Вона показала мені ванну кімнату і стояла поруч, поки я мив свою побиту голову. Після душу мені стало набагато краще — хіба що ребра дуже боліли.

— Хочете, щоб я перебинтувала вам голову? — поцікавилася вона. — Ви дуже мило виглядаєте — люди подумають, що вашою головою кололи горіхи.

— Нічого, — зронив я, розглядаючи себе у дзеркало. Виглядав так, наче мене переїхала вантажівка. — Але якщо ви дасте мені бинт, то я перев’яжу вам плече.

Вона заперечно хитнула головою.

— Дякую, але я завжди піклувалась про себе сама — обійдуся й цього разу.

Ми пройшли крізь спустошений офіс до дверей.

— Вибачте, що я поки що не можу прибрати тут все, — сказав я, зупиняючись і розглядаючись довкола. — Але, гадаю, це було б для мене зараз занадто.

— Нічого, ви не повинні поводитися зі мною, як джентльмен. Я ж сама детектив.

Я тяжко зітхнув.

— Припиніть мене піддражнювати! — поскаржився я. — І зробіть щось зі своєю рукою. Нам справді треба поговорити. То як щодо сьогоднішнього вечора? Гадаю, що до того часу я вже буду в формі. Повечеряймо разом?

Вона мотнула головою.

— Я не вечеряю з детективами, — сказала вона твердо. — Намагаюсь не поєднувати справи з розвагами.

— Не будьте такою суворою, — сказав я благально. — Ви могли б отримати море задоволення від спілкування зі мною.

Вона глянула на мене задумливо.

— Гадаю, що так, — сказала вона, — Але це не означає, що я з вами зустрінуся за вечерею.

— Гаразд, не буду наполягати. Тоді, можливо, я завітаю до вас сьогодні ввечері? Нам багато про що треба поговорити.

Провагавшись, вона кивнула.

— Я буду вдома після дев’ятої. А поки що до побачення. Якщо вам буде млосно, купіть собі нюхальні солі.

Я пообіцяв неодмінно так і зробити та полишив її.

Десь о шостій мене розбудив стукіт у двері. Я обережно підвів голову, вирішив, що мені вже краще, і пішов відчиняти. Проходячи повз дзеркало, глянув на себе і відсахнувся, бо все ще виглядав жахливо.

Мерієн Френч глянула на мене перелякано, коли я впустив її в номер.

— Щось сталося? — спитала вона стурбовано.

— Та так, посперечався з одним карликом, — відповів я, криво посміхнувшись. — Мене дивує, якими сильними іноді можуть бути пігмеї. Однак заходьте — я зовсім не так погано почуваюсь, як виглядаю!

— Ой, бідолашний! — вона увійшла, і, кинувши погляд на зім’яту постіль, промовила:

— Я, певно, вас розбудила!

— Нічого! — заспокоїв я її, сідаючи на ліжко і відчуваючи, що в голові мені паморочиться. — Я й так вже збирався вставати.

На голові в мене була ґуля завбільшки з дверну ручку, а ребра й досі нили, однак загалом могло би бути й гірше.

Мерієн сіла поруч зі мною і ніжними, прохолодними пальчиками обмацала мої синці та ґулю.

— Я оброблю вам садна, — сказала вона. — Просто ляжте і розслабтеся.

— Не турбуйтеся! — сказав я якомога бадьоріше. — Такі дрібниці не надто мені дошкуляють.

— Не будьте таким твердолобим та впертим, — сказала вона рішуче. — Ляжте і довіртеся мені!

І вона легенько штовхнула мене на ліжко. Це мені загалом сподобалося. Бо я вважав, що гідний хоч якогось хвилювання.

— Я повернуся за мить, — додала вона. — А ви поки що лежіть і не рухайтеся.

Коли вона зникла, я запалив сигарету й розслабився.

Сонце плямками розляглося на потертому килимку і в кімнаті стало душно, але мені було до цього байдуже. Дзенькнув телефон і я, нахмурившись, потягнувся до слухавки.

Впізнав Вулфове гарчання.

— Газета вже моя, — повідомив він. — То що мені, в біса, з нею тепер робити?