Джеймс Чейз - Реквієм блондинкам

Раптовий пронизливий крик вирвав мене з полону ненависті. Я розплющив очі, нелюдським зусиллям намагаючись сфокусувати зір, і в тумані, що зненацька розсіявся, розгледів фігури вдалині.

Джордан разом з іншим покидьком розпластав на столі Одрі Шерідан. Вони зняли з неї піджак та светр, а Старкі спробував прикласти запалену сигарету до її оголеного плеча.

Спина Одрі вигнулася дугою, а тіло звивалося, намагаючись уникнути палаючої сигарети.

Я набрав в груди побільше повітря, відпихнув стільця і кинувся на мерзотників. Плечем відштовхнув Старкі, котрий, захитавшись, відлетів убік. Він обернувся, ухилився від мого удару ногою й натомість болюче поцілив мені кісточками пальців в лице. Я гепнувся на килим. Падаючи, мені вдалося виконати ногами захват «на ключ». Старкі звалився поруч із шипінням, мов розгнівана змія. Спробував поцілити мені в обличчя кулаком, однак це в нього не вийшло. Я посилив захват, і його обличчя позеленіло. Тоді він почав молотити руками по килиму, волаючи по допомогу.

Джефф відпустив Одрі і кинувся до мене. Я ще щільніше зімкнув захват, і почув, як Старкі хапає ротом повітря. Я спробував ухилитися від черевика Джордана, котрий зі свистом пролетів повз мою скроню. Джефф лише зачепив мене ногою, але й цього було достатньо, щоб оглушити мене. Я розпластався на килимі.

Усе подальше відбувалося, немов уві сні. Я все усвідомлював, однак нічого не міг вділяти.

Коли Джордан відпустив руки Одрі, вона підвелася і застосувала один зі своїх прийомів до іншого здорованя. Той упав на коліна, схопившись за шию, і заскавулів. Одрі зісковзнула зі столу.

Вона ухилилась від Старкі і кинула важку попільничку у вікно. За дзенькотом розбитого скла настала оглушлива тиша.

Потому Старкі сказав:

— Ми ще побачимося.

Ледь стримувана лють, що бриніла в його голосі, прорізала туман моїх думок і охолодила кров. Наостанок він копнув мене черевиком. Грюкнули двері.

Я зручно влігся на килимі і «вирубився».

Пролежав так, мабуть, хвилин із десять, коли це мене знову потурбували. Хтось легенько мене трусонув, і я відчув приємний запах бузку. Обережно розплющивши одне око, побачив Одрі Шерідан, котра схилилась наді мною. Тугі завитки її волосся майже торкалися мого обличчя.

Я протяжно застогнав і заплющив око. Вона знову труснула мене.

— Не будьте дитиною, — сказала вона. — Нічого у вас не ушкоджено. Занадто ви ніжний і трохи не в формі. Ну ж бо, сідайте! Я їх звідси витурила, і тут тепер цілком безпечно.

Це мене розлютило. Я розплющив очі і холодно глянув на неї.

— Дуже люб’язно з вашого боку так казати! — палко вигукнув я. — Мене копали, по мені товклися, лупили в голову і колошматили троє здоровенних бандитів — а ви ще маєте нахабство стверджувати, що я надто ніжний!

Вона сіла на п’ятки, склавши руки на стегнах, і посміхнулася.

— А я гадала, що детективи з Нью-Йорка зроблені зі сталі, — зауважила вона.

Голова в мене розколювалася.

— Ви набралися усіх цих дурниць з книжок, — сказав я, зводячись на лікоть і поморщившись від болю, який наче пронизав мені голову.

— Я — суцільні синці та поламані кістки. Хребет мій перебитий, а стегнова кістка роздроблена. Я більше ніколи не зможу ходити!

Вона продовжувала дивитися на мене з іронічною посмішкою. Потім я згадав, як Старкі підсмалював їй плече сигаретою і поглянув на неї з німим здивуванням. Так, вона була бліда, але посмішка її була щирою.

— До речі, про сталь, — продовжив я, — здається, ви й самі не з олова зроблені.

Вона поглянула на червону пляму на своєму передпліччі і скривилася. — Це справді боляче, — визнала вона. — Але мені не так боляче, як обурливо через те, як вони це робили. — Її фіалкові очі гнівно зблиснули. — Якою ж худобою бувають часом чоловіки!

Підтримуючи голову руками та опершись ліктями на коліна, я обвів очима безлад в її конторі.

— Чи знайдеться у вас щось випити? — запитав я. — Мені б зараз не завадив ковток чогось міцного — та й вам також.

Вона звелася на ноги і повільно пішла до бару. Витягла звідти пляшку віскі та дві склянки. Повернулася і знов опустилася на підлогу поруч зі мною.

Я взяв у неї пляшку і налив у склянки міцного трунку.

— Будьмо! — сказав я, кивнувши їй.

— Будьмо! — відповіла вона.

Ми випили.

— Отак краще, — задоволено промовив я, втягуючи носом повітря. — То що сталося? Були копи?

Вона кивнула.

— Поки ви валялися на підлозі непритомний, я усе залагодила з копами. — От і покладайся після цього на чоловіків — уся брудна робота дісталась мені. Я повідала їм, що попільничка просто вислизнула мені з рук. І вони повірили. Вислухавши байки про те, які вони дужі та кремезні хлопці, і як я вдячна їм за їхню доброту, вони пішли геть — такі самовдоволені й пихаті, якими можуть бути лише чоловіки.