Джеймс Чейз - Весь світ у кишені

Ґлорія схвильовано глянула на Еда.

— Отже, ви щось плануєте з ним. Ох, Едді, ну будь ласка.

Взявши дівчину за руку, Блек виштовхав її з квартири й замкнув двері. Повертаючи ключ, він сказав:

— Ти стулиш пельку? Я не повторюватиму двічі. Дівок навколо багато. Запам'ятай це.

— Добре, Едді. Я можу хіба тільки попередити тебе, але якщо ти вважаєш саме так...

— Я вважаю саме так, — сказав він, квапливо збігаючи сходами вниз. — Просто стули пельку.

Коли вони дійшли до центрального входу, дівчина сказала:

— Я чекатиму на тебе. Але не барися.

— Угу, — байдуже гмикнув Блек, махнув їй рукою і швидким кроком рушив до автобусної зупинки.

Сидячи в автобусі й підставляючи сонячному промінню обличчя, Блек подумки повернувся до Джинні. Оце так дівчина! Як же вона відрізняється від Глорії. Яка витримка! Якщо Джинні гарно вдягнути, вона стане розкішною, тоді як у Глорії будь-хто міг би впізнати шльондру.

Він насупився від думки, що Кітсон лишився з красунею сам на сам, ще й грає роль нареченого. Не те щоб будь-хто при здоровому глузді розглядав цього сучого покидька як справжнього суперника, але... Блек потер зболілу щелепу. Гнів спалахнув у Едових очах, коли той пригадав, як Кітсон його вдарив. Настане час — і Блек поквитається. Кітсон ще пошкодує, що зацідив йому.

Коли автобус під'їхав до зупинки біля майстерні Джипо, Ед досі міркував про Джинні. Крокуючи нерівною дорогою, він намагався уявити, які слова підбирає для неї Кітсон.

Насправді ж Кітсон практично не знав, як розмовляти з Джинні, а тому розмірковував про відрізок дороги завдовжки шістдесят миль, які йому доведеться здолати з дівчиною в збентеженому мовчанні.

Зазвичай він був дуже балакучим з дівчатами, але Джинні наче щось йому поробила. Вона вселила в нього комплекс меншовартості й зав'язала язик у тугий вузол. Водночас вона хвилювала його так, як жодна інша дівчина до того.

На щастя, балакучою виявилася вона. Щоправда, якимись спазматичними ривками. Ставила йому несподівані питання про дні на рингу, розпитувала, чи пригадував він тих чи інших спортсменів, які були визнаними у свій час у боксі, й цікавилася його думкою про них.

Кітсон відповідав ухильно. Його обличчя напружувалося від зосередження, адже він намагався давати розумні відповіді. Потім вони їхали три-чотири милі в тиші, а тоді Джинні знову ставила запитання.

Раптом вона спитала:

— Що ти робитимеш із грішми, коли ми їх отримаємо?

Поглянувши на нього, дівчина поклала одну струнку ногу на іншу. На мить молодик побачив її коліна. Вона кокетливо підправила спідницю, привернувши цим Кітсонову увагу. Йому довелося повернути кермо, щоб втримати машину рівно.

— Я ще їх не отримав, — відказав він. — А тому так далеко загадувати не буду.

— Ти ж насправді не віриш, що отримаєш їх, правда?

Алекс завагався, а тоді повільно, не відриваючи погляду від дороги, мовив:

— Якщо нам усе вдасться, то це буде просто величезний талан. Я знаю. Я ж працював із Томасом і Дірксоном. Вони не здадуться.

— Це залежить від нас, — спокійно відказала Джинні. — Вони здадуться, коли побачать, що ми не жартуємо. Та це й не має значення. Нам до снаги впоратися з ними. Ці гроші ми отримаємо, я впевнена.

— Якщо нам дуже поталанить, — повторив Кітсон. — План, звісно, хороший. Сховати броньовик у фургоні — розумна ідея, але це не означає, що нам вдасться відчинити ту кляту сталеву коробку. А навіть якщо й пощастить і ми відчинимо панцерник, то що робити з такими грішми? Двісті тисяч баксів — до біса зелених! У банк їх не покладеш — копи саме на цей хід і сподіваються. А з такою купою готівки куди подітися?

— Покласти її у сховище депонованих цінностей, — відказала Джинні. — Це ж не складно, правда?

— А наскільки це мудро? Минулого року один тип пограбував банк і запхав гроші в таке сховище. Копи просто повідчиняли кожне банківське сховище у місті й таки знайшли здобич, — мовив на те Кітсон, так стискаючи великими долонями кермо, що аж кісточки побіліли.

— То не клади їх у сховище у цьому місті. Відвези до Нью-Йорка, Фріско [9] Розмовна назва Сан-Франциско. чи навіть якогось містечка далеко звідси. Вони ж не відчинять усіх сховищ у країні?

— Але ж їх потрібно ще туди довезти, — похмуро відказав молодик. — Ти тільки уяви ці гроші! Це ж ціла валіза! Прикинь: ось ти сідаєш у потяг з валізою зелених — і не знаєш, обшукуватимуть пасажирів чи ні. Коли ми провернемо цю справу, напруга сягне максимуму, і копи не зупиняться ні перед чим, аби повернути вкрадене.