Джеймс Чейз - Ось ваш вінець, леді

— То що вас зупиняє? Чому б вам не завітати до нас та не погостювати з тиждень? Ми будемо раді вашому товариству.

Він журливо похитав головою.

— Боюся, що не зможу. Наразі маю певні зобов'язання.

Я усміхнувся, запитавши:

— Вони й досі упадають за вами, полковнику?

Кеннеді кивнув.

— А втім, гадаю, мені особливо нема про що хвилюватися, — сказав він.

Я кинув погляд на годинник, а тоді промовив:

— До відправлення мого потяга лишилося ще майже дві години. Як ви дивитеся на те, щоби пообідати разом?

Кеннеді зісковзнув зі свого стільця.

— З радістю складу вам компанію.

Зараз, коли я знову його зустрів, мене раптом охопила цікавість і бажання згладити гострі кути справи Спенсера. Коли ми сіли за столиком у невеличкому тихому ресторані неподалік залізничного вокзалу, я перевів розмову на тему, що мене цікавила, і запитав:

— Полковнику, чи пам'ятаєте ви судовий процес у справі «Тканин Маккензі»?

Він поглянув на мене й кивнув. Я не був певен, однак здалося, що це питання заскочило його зненацька.

— Так, я пригадую... ця справа спричинила неабияку сенсацію.

— Атож, у цій справі мені довелося побувати по саму шию.

— Справді?

— Авжеж. І мені хотілося б розповісти вам про це, адже думаю, що ви зможете завершити цю історію для мене.

Кеннеді заперечно похитав головою, протестуючи:

— Я нічого про це не знаю.

— Заждіть-но хвилинку, полковнику. Либонь, я зможу розворушити вашу пам'ять.

І я докладно розповів Кеннеді усю цю історію, а він сидів і слухав, геть забувши про свій обід. Завершив я свою оповідь смертю Блонді та спогадом про те, як ми з Марді тишком перебралися до Санта-Моніки. Полковник відкинувсь у кріслі та замислено втягнув щоки.

— А хай йому чорт, — зрештою вимовив він. — Оце так історія. Але мені однаково незрозуміло, до чого тут я.

І отут я вже мусив провадити розмову дещо хитріше.

— Полковнику, а чи пам'ятаєте ви той день, коли хлопці-репортери узяли в облогу ваш будиночок і ви з вашою подругою не мали змоги вийти непоміченими? — запитав я.

Полковник насупив брови й різко відказав:

— Послухайте, я не хочу торкатися цього питання.

— Ваша подруга була тією жінкою, котра мені телефонувала, — спокійно парирував я. — Тож хочу дізнатися, хто вона така.

Кеннеді похитав головою.

— Ви припустилися помилки.

— Я кажу вам усе, як воно є. Мені було достатньо почути її голос. То була та сама жінка. Я би де завгодно упізнав той голос.

— Ніку, мені шкода, та я більше не бажаю обговорювати цю тему.

— Послухайте, полковнику, я маю право знати. Та жінка могла заподіяти мені чимало лиха. Проте судовий процес завершено, й уся ця справа нині відійшла у минуле. Ви ж бо знаєте мене достатньо добре, аби розуміти, що я не використаю жодних відомостей, котрі отримаю від вас. Просто незнання частини цієї історії робить її завершення вельми незадовільним для мене.

Полковник сидів, поринувши у задуму.

— Що ж, гадаю, ви таки маєте право дізнатися, — сказав він з легкою усмішкою. — Комусь іншому я би цього не розповів, але ви зробили для мене так багато добра.

Цими словами він просто хотів очистити своє сумління, та я на це не зважав.

— Дякую, полковнику. Сказане вами далі не піде.

Кеннеді ще трохи повагався, добираючи слів, а тоді почав:

— Правда в тому, що я не знаю, хто та жінка. Коли вона прийшла, аби зустрітися зі мною, то представляла інтереси одного чоловіка на ім'я Лі Кертіс. Цей чоловік був пов'язаний з корпорацією «Тканини Маккензі» й висловив бажання викупити у мене певну кількість їхніх акцій. Саме Кертіс уповноважив ту особу вести зі мною перемовини стосовно придбання пакету акцій. То була диявольськи вродлива жінка, і я запропонував їй залишитися та поговорити про справу за вечерею. Мені кортіло дізнатися, чому Кертіс, який тоді обіймав посаду секретаря фірми, хотів отримати такий великий пакет акцій.

— І на яку суму він хотів придбати акцій? — запитав я.

Кеннеді знизав плечима.

— Зараз вже й не пригадаю, здається, то було щось близько десяти тисяч доларів. Хай там як, а ми з тією леді сіли вечеряти. Одначе вона раз у раз відмовлялася назвати своє ім'я, а лише намагалася вмовити мене продати їм акції. Жінка розповіла історію, яка мене не переконала, та врешті-решт я таки вирішив погодитися. Кертіс пропонував чималі відсотки за цими акціями, тож я подумав, що справа того варта.

— То ви хочете сказати, що не знаєте, хто була та жінка? — розчаровано запитав я.