— Еге ж, але поглянь-но, яких невдач зазнають деякі автори, — відказав я. — Ні, гадаю, письменство — то не найкращий заробіток.
— А чому б тобі не написати роман про газетяра? — запитала дружина. — Невже думаєш, що тобі не вдасться?
Щось у цих міркуваннях таки було. Я сів і замислився над поданою ідеєю. Еккі мав достатньо журналістського досвіду, щоби заповнити три книжки, та й у моїй практиці траплялося чимало цікавого. Марді побачила, що я з прихильністю поставився до її задуму, і її охопило радісне хвилювання.
— О, Ніку, хіба не чудово було б, якби ти взявся до написання книжки? Тоді ти міг би не полишати мене, правда ж? Я б готувала тобі їсти та сиділа би поруч, штопаючи твої шкарпетки, а ти міг би працювати...
Я усміхнувсь до неї, промовивши:
— Звучить не надто чудово для тебе.
Марді підвелася на ноги.
— Залишайся тут і подумай над моєю ідеєю, Ніку. А я піду до будинку та приготую сніданок. Потім тебе погукаю.
Шо ж, я таки подумав. І що більше думав, то більше ця ідея мені подобалася. Ще до того, як Марді покликала на сніданок, мені вже нетерпеливилось узятися до роботи. Я повернувся до будинку, похапцем проковтнув свій сніданок і заходився працювати. Витратив цілий ранок, аби розробити загальний задум книжки, і, коли закінчив, вона видалася мені цілком непоганою.
Я подався до Марді, яка саме була на кухні, та виклав їй синопсис майбутньої книжки. Дружина притулилась до кухонного столу, і її очі розширилися та заблищали від радісного збудження. Марді відчувала таке саме завзяття, що й я.
— Гаразд, мила, — сказав я, закінчивши. — Наступний крок — дістати друкарську машинку — і можу братися до написання книжки.
На те, щоби написати книжку, у мене пішло два місяці, і, якби не Марді, не дописав би її ніколи. Я застряг на самій середині та вже геть утратив терпець, але дружина наполягала, аби довести справу до кінця. Тож зрештою я таки дописав ту книжку. Марді так на неї очікувала, що я просто не наважився кинути справу на півдорозі. А дописавши, перечитав книжку та зрозумів, що у мене таки дещо вийшло. Звісно, вона не стала би однією з найбільш продаваних книжок, одначе була доволі непогана.
— І це — лише початок, — сказала Марді. — Ти писатимеш дедалі більше й невдовзі станеш знаменитим.
Я усміхнувся до неї.
— Не покладай на це аж так багато надій. Можливо, той рукопис повернуть мені зі звичним листком відмови.
Та дружина вірила у мене. І рукопис мені не повернули. Минуло кілька місяців по тому, як я надіслав його поштою до одного видавництва у Нью-Йорку, і на мою адресу прийшов лист від редакції, у котрому повідомлялось, що рукопис їм сподобався, тож запрошували мене приїхати і зустрітися особисто.
Я не очікував отримати відповідь гак швидко, і коли вона надійшла, ми з Марді саме займалися фарбуванням фасаду будинку. Дружина наполягала, аби я поїхав, а вона залишиться і завершить роботу самотужки. Я розумів, що можу зоставити її саму і з нею все буде гаразд. Судовий процес у справі «Тканин Маккензі» було завершено, і все владналося. Спенсер і його банда отримали вироки та надовго потрапили за ґрати. І хоча спочатку Марді була доволі пригнічена, зараз вона вже майже забула про всю ту справу.
Тож я сів до потяга, що прямував на схід, і залишив дружину саму. Видавці були до мене дуже прихильні. Вони виплатили мені вельми щедрий аванс й уклали зі мною контракт іще на дві книжки. Я не збирався марнувати час, вештаючись Нью-Йорком, тому, щойно підписавши контракт, узяв таксі та подався на центральний вокзал. Приїхавши туди, дізнався, що потяг до Санта-Моніки прибуде на станцію лише за дві години, тож я завітав до бару, аби трохи випити, перш ніж вирішити, де провести час, який залишався до відправлення потяга. Коло шинквасу стояв полковник Кеннеді.
— Оце так несподіванка, — сказав він.
Я потиснув йому руку й промовив:
— Ваша правда, полковнику. Який вдалий час, аби зустрітися з вами. Я маю багато за що вам подякувати.
Ми замовили напої та влаштувалися зручніше.
— Що ви робили весь цей час? — запитав Кеннеді, коли ми всілися.
— Зараз ми з дружиною живемо неподалік Санта-Моніки. Знаєте, я ж так і не мав нагоди як слід подякувати вам за те, що дозволили нам провести медовий місяць у вашому будиночку.
Кеннеді усміхнувся, промовивши:
— Та все гаразд, Ніку, то пусте. — Я радий, що зміг стати вам у пригоді. Але чому ви вирішили жити аж так далеко? Я би залюбки познайомився з вашою дружиною.
Читать дальше