Вартові заходилися підганяти Вессі й невдовзі заштовхали його до газової камери. Аби потішити хлопців, я занотував першу частину того, що він мені сказав, однак вирішив, що не стану ділитися з ними рештою.
Вессі посадили у сталеве крісло, на споді якого були підвішені кульки з ціанідом. Затягнули ремені. Поки це відбувалося — а на усі ці приготування вартові витратили не більше сорока п'яти секунд, — Вессі не зводив з мене очей. Я кивнув йому, намагаючись сказати, що почув його і збираюся щось із цим зробити. Він побачив, що йому вдалося привернути мою увагу, й відпружився у кріслі.
Один із вартових приніс горщик із сірчаною кислотою та поставив його під крісло — точнісінько під кульками. Поставивши горщик на місце, вартовий хутко дав драпака з газової камери. Головний наглядач оглянув ремені — один з них стягував груди Вессі, два припинали до крісла кожну руку, і ще по одному ременю було затягнуто на його ногах. Головний наглядач поплескав Вессі по плечі.
— Ти помреш швидко, хлопче, — промовив він. — Глибоко вдихни — і ти нічого не відчуєш.
А тоді й він вийшов з газової камери. Вессі лишився у ній сам-один.
Вартовий щільно зачинив важкі металеві двері та засунув засуви. Ми з головним наглядачем стояли поруч і дивилися в камеру крізь невеличке віконце коло дверей. Чекати треба було десять секунд, і ті десять секунд видалися мені десятьма роками. Я відчував, як калатає моє серце, ладне вискочити з грудей.
Вессі спроквола обернув голову, дивлячись в обличчя спостерігачів. Він починав усвідомлювати, що спіткає його незабаром.
Головний наглядач не зводив очей зі свого годинника. Відтак простяг руку та поклав її на важіль, за допомогою якого кульки з ціанідом скидалися у кислоту. Помітивши, як він збирає усю свою волю в кулак, аби зважитися й опустити той важіль, я тішився, що це мав зробити саме наглядач, а не я. Мені було несила далі дивитися на Вессі. Я упіймав себе на тому, що втупився очима у руку головного наглядача. Я бачив, як поступово напружуються його жили. А тоді з тихим зітханням, яке з сичанням долинуло крізь стиснуті зуби, він смикнув важіль додолу. Було виразно чутно, як шубовснули кульки, впавши до горщика. Вессі почув сплеск і закляк у своєму кріслі. Від кислоти почав зринати вгору білий газ. Я бачив, як раптом випнулися м'язи на руках Вессі, коли той, стримуваний ременями, напружував усю свою міць, силкуючись випростатися.
А газ здіймався дедалі швидше. Мені здалося, ніби я відчуваю запах гіркого мигдалю [7] Ціанід калію має запах гіркого мигдалю, проте деякі люди можуть його не відчувати, що зумовлено індивідуальними генетичними особливостями. В зазначеному контексті згадка про запах, як і визнає Мейсон, — очевидне перебільшення, адже газові камери були цілковито герметичні, тож газ не міг просочуватися за їхні межі.
, одначе я розумів, що це — нісенітниця. Просто моя уява на якусь хвильку запанувала наді мною.
Вессі відчув запах газу. Він закинув голову назад і крутив нею навсібіч, намагаючись уникнути випарів. Сталеве крісло міцно втримувало його на місці. Я бачив, як він тамує подих. Цей хлопець лише робив собі гірше. Врешті-решт він не зміг більше затримувати дихання і, широко розкривши рота, вхопив повітря. Цього разу він вдихнув чималу дозу газу. І раптом Вессі закричав. Звук його пронизливого крику розлігся газовою камерою. Долинув він і до нас — приглушений та моторошний.
Я упіймав себе на тому, що скільки було сили вчепився руками у сталевий засув дверей. Це видовище таки добряче брало мене за живе.
Вессі задихався, хапав ротом повітря та корчився у своїх путах.
Доктор, який стояв коло мене, не зводив очей з секундоміра. Тридцять секунд... тридцять п'ять... Вессі досі задихався. Сорок п'ять секунд — і його голова безсило впала назад. Доктор схилився над аркушем паперу й написав у бланку точний час. Скидалося на те, що Вессі знепритомнів.
Його голова була закинута назад. Він більше не заходився кашлем. Камера вщерть наповнилася отруйними випарами. А тоді його голова повільно, дуже повільно почала схилятися вперед.
Поступово вона похилилася йому на груди. Довге чорне волосся Вессі впало йому на очі. Я бачив, що м'язи його живота ще й досі судомно скорочувалися. Спливло три хвилини. Його голова злегка смикнулася.
Тихим, знудженим голосом доктор промовив:
— Він мертвий.
Я відійшов від вікна. Із протилежного боку камери до мене мчав Г'юсон, а слідом — юрба хлопців. Вони були вельми налякані, всіх трохи нудило. Я почувався так само. Для того, щоби померти, Вессі знадобилося чотири хвилини з гаком.
Читать дальше