Дівчина підвелась і рушила до покинутого будинку. Чак уже спакував свій рюкзак і сидів на сходах, притримуючи сигарету губами. Він подивився на Меґ, від сигаретного диму його маленькі очі примружились.
— Я спакую речі, — вимовила вона. — Я їду з вами.
— Ти робитимеш усе, що тобі скажуть... без зайвих питань? — Вона кивнула.
Раптом посмішка Чака стала теплою і приязною.
— Це добре. Знаєш що?
— Що?
— Я не хотів би втратити тебе.
Меґ відчула, як сльози полились їй з очей. Це була найприємніша річ, яку їй будь-коли казали. З того, як засяяло її худеньке бліде обличчя, Чак зрозумів, що зробив усе правильно. Він підвівся — і Меґ кинулась до нього в обійми. Він схопив її за маленький задок і міцно притис дівчину до себе.
— Ох, Чаку... все буде гаразд? — Хлопець відчував, як тремтить її тіло. — Я боюсь. Цей індіанець... Він божевільний... Точно тобі кажу.
— Лиши його мені, крихітко. Іди збирайся.
За двадцять хвилин потому Пок Тоголо зупинився перед ними у старенькому «б’юїку» 58-го року з відкидним верхом. І хоч машина вже була трохи пошарпана, та хромоване покриття її все ще блищало. Це було непримітне авто: темно-синього кольору, з темно-синім верхом і вицвілими червоними шкіряними сидіннями. Таку машину не помітиш серед тисяч автівок, що котяться Четвертим шосе.
Побачивши, що Чак і Меґ сидять на сходах із запакованими рюкзаками, Пок зрозумів, що Чак вдало розіграв карти. Він вийшов із машини і сів поруч.
— Згодна? — запитав він, дивлячись на Меґ.
Вона кивнула, відчуваючи, як зменшується у розмірах від самого лише погляду блискучих темних очей. Пок обернувся до Чака.
— Наша перша зупинка — Фулфорд. Ти позбавишся цієї бороди і підстрижеш волосся. Коли приїдемо у Парадайз-Сіті, ми повинні виглядати, як троє респектабельних друзів у відпустці. Вам треба випрати одяг.
Чак скривився. Хлопець пишався своїм довгим волоссям і бородою.
— Гаразд, — сказав він, знизавши плечима. — Як скажеш.
Узявши обидва рюкзаки, він рушив за Поком до машини.
Меґ іще деякий час залишалася сидіти на сходах, насолоджуючись променями сонця на обличчі. Коли ж Пок завів двигун, вона покірно знизала плечима, ніби корилася чомусь невідомому, і приєдналася до чоловіків.
Детектив першої категорії Том Лепські ввалився до кабінету в головному відділі поліції у Парадайз-Сіті, як ввалюється тільки людина зростом під два метри. Напередодні його підвищили з детектива другої категорії. Задля цього підвищення він гарував останні вісімнадцять місяців. Повідомили йому цю новину дуже вчасно, й Лепські встиг улаштувати святкування. Він купив Керрол — свої дружині — орхідею, відвів її у дорогий ресторан, трохи випив і надзвичайно приємно закінчив вечір — Керрол влаштувала йому найкращу ніч із часів їхнього медового місяця.
Високий худючий Лепські славився сталевим поглядом блакитних очей і був колом амбітним та метикуватим, однак його думка про самого себе трохи перевищувала його реальні здобутки.
Сержант Джо Бейґлер — начальник детективного відділку — щойно заступив на ранкову зміну. Завваживши Лепські, він відкинувсь у кріслі й, не приховуючи сарказму, випалив:
— Тепер місто в безпеці. Ти за головного, Томе. А я сходжу перекушу.
Лепські ніколи не помічав сарказму, тож, осмикнувши сорочку, підійшов до столу Бейґлера.
— Не хвилюйтеся, сержанте. Я впораюсь із будь-якою ситуацією. Є якісь новини від Фреда?
Сержант Фред Гесс із відділку вбивств лежав у лікарні зі зламаною ногою. Якби він не був найкращим експертом у відділі, його зламана нога стала б головним приводом для жартів усього управління. Гесс мав шестирічного сина — Фреда Гесса-молодшого, якого весь район називав не інакше, як Монстр із вулиці Малберрі-Авеню, на якій жили Гесси. Малий загнав на дерево кошеня сварливої старої діви, просто щоб познущатися над ним.
Натовп сусідів захоплено спостерігав, як сержант Гесс, не бажаючи мати справу зі старою та відчуваючи власну відповідальність, поліз на дерево за кошеням. Гілка тріснула, і Гесс гепнувся на землю з такою силою, що зламав ногу. Кошеня, звичайно ж, злізло цілком самостійно, а Фред Гесс-молодший стояв над стогнучим батьком, посміхався своєю диявольською посмішкою і запитував, чого зчинилась така колотнеча. Розлючений татусь вже збирався надерти йому вуха, проте малий врятувався швидкою втечею.
— Фред? — вишкірився Бейґлер. — Псує собі репутацію. Медсестри скаржаться на його постійну лайку, але він одужує. Вже за кілька тижнів стоятиме на ногах, і його випишуть.
Читать дальше