Джеймс Чейз - Хочеш жити?

— Мені це дісталось безкоштовно, тож чому ти маєш платити?

Пок виклав на стіл стодоларову купюру і взяв згорток.

— Я завжди плачу за свої забаганки, — коротко відрізав він і вийшов на палюче сонце.

Звична посмішка зійшла з обличчя Осіди. Він витріщився на купюру, потім поклав її у кишеню сорочки.

Осіда був переконаний: ніхто не повинен платити без крайньої потреби. Така була його життєва філософія.

Він потер свою масивну щелепу.

Можливо, хлопчина був більше хворий, ніж він думав.

Сержант Бейґлер повернув Терреллові записку з вимогами.

— Тож тепер нам відомий мотив.

— Справа не лише у старій жінці, що назвала його рабом, — погодився Террелл. — Цікаво, скільки ще членів «Клубу П’ятдесят» отримали такі ж листи? Розумієш, про що я? Ці люди з «Клубу» до чортиків налякані усім, що сталось. Отримавши вимогу заплатити за порятунок власної шкури, могли віддати гроші й не заявляти до поліції.

Бейґлер запалив іще одну сигарету.

— Не скажу, що звинувачую їх. Якщо це справа його рук, то він провернув усе дуже розумно. Трьох із них вколошкали — і це залякало інших, а ми не надто переймалися тим, щоб забезпечити нашим шановним стариганям достатній захист, хіба ж ні?

Террелл кивнув.

— Поїду до Гансена. Треба захистити його, і тепер захист йому дійсно потрібен. Він відкупився, але Пок грошей не отримав, тож може вирішити, що Гансен не платив, і тоді зробить крок у відповідь. Нехай пара надійних людей охороняють передній і задній входи до клубу. Кожного індіанця, який входитиме чи виходитиме з клубу, повинні перевіряти.

Бейґлер рушив до кабінету детективів, а Террелл спустився у двір, де була припаркована його машина.

Бейґлер увійшов до порожнього кабінету детективів. Усі вільні співробітники розшукували пару, яка назвала себе містером і місіс Аллен. Розуміючи нагальність потреби забезпечити Гансена охороною, Бейґлер неохоче зателефонував капітанові Геммінґу з поліції Маямі.

— Я вже відправив вам п’ятнадцятьох своїх хлопців, — нагадав Геммінґ. — Думаєте, у нашому місті злочинів немає?

— Я був би дуже вдячний, якби ви змогли позичити мені ще двох людей, — сказав Бейґлер. — Я відправлю їх назад, щойно бодай двоє з моїх хлопців звільняться.

— Знаєш, Джо, якби я займався вашою справою, цей червоношкірий вже сидів би за ґратами. Френк неправильно підійшов до цієї справи, але це ж ваша територія, то хто я такий, щоби втручатись?

Бейґлер заледве стримував обурення.

— Сер, капітан Террелл знає, що робить.

Здавлений голос сержанта нагадав Геммінґу, що він критикує начальника Бейґлера.

— Звісно, — поспішно погодися Геммінґ. — Гаразд, я відправлю до вас кількох людей. Напевно, якщо у нас тут прокотиться хвиля злочинів, ви нам допоможете, правда ж? — він коротко й різко гиготнув. — Якщо раптом нам знадобиться ваша допомога, хоча вона й не знадобиться.

— Сподіваюсь, що ні, сер.

Бейґлер хотів би зараз ковзнути телефонними дротами, дати копняка товстозадому Геммінґу і перенестися назад за свій стіл, але дива не трапляються.

— Мої хлопці прикриють вас за годину, — пообіцяв Геммінґ.

Але прикриття приїхало надто пізно. Доки Террелл лютував, пробираючись крізь вуличні затори, а Геммінґ проводив інструктаж для двох детективів, перш ніж відправити їх до Парадайз-Сіті, Пок Тоголо завдав удару.

Вбити Елліота Гансена було не складно. Звісно, виникали певні ризики, але Пок був готовий ризикувати.

Була 14:30, обід у «Клубі П’ятдесят» вже закінчився. Дві третини відвідувачів повертались у таксі на роботу, а та третина, що залишилась, дрімала у кімнаті відпочинку. Співробітники спустились до просторої кухні в підвалі будинку, щоб і собі пообідати. Пок добре знав усе це. А ще він знав, що у цей же час Елліот Гансен йшов до свого офісу й розтягувався на канапі, щоби подрімати хвилин сорок. Оскільки Гансен мав чутливий слух, він власним кошом зробив кабінет звукоізольованим. І це Пок теж знав.

Він опинився перед службовим входом до клубу в той самий час, коли двоє знуджених інструктажем офіцерів виїхали до Парадайз-Сіті, а капітан Террелл різко загальмував на червоний сигнал світлофора десь за пів кілометра від «Клубу П’ятдесят».

Пок тихо просувався коридорами, дослухаючись до розмов із кухні, де обідала обслуга. Він зняв із вішака один із білих кітелів, що висіли там, і вдягнув. Кітель виявився трохи завеликим, але це було не важливо. Пок пройшов повз відчинені двері кухні непоміченим. Через їдальню він вийшов у коридор і рушив далі повз бар. Біля входу до бару він уповільнив крок. За стійкою він побачив батька, що з терпінням і завзяттям, які завжди так сердили Пока, мив брудні склянки. Він зупинився так, щоб його не було видно з бару, і довго дивився на старого, аж раптом відчув нестримне бажання увійти до великої кімнати й обійняти батька. Та Пок знав, що не може дозволити собі такої розкоші, тож рушив далі.