Джеймс Чейз - Хочеш жити?

— Так, цілком згоден, — відповів Террелл. — Я й сам частенько щось впускаю.

Місіс Добі дивилась на нього з підозрою.

— Не слід говорити цього просто з увічливості.

— То ви впустили гаманець?

Вона посміхнулась. Це була приязна розуміюча посмішка.

— Моя біда, що я багато говорю. Вибачте, — місіс Добі зручніше вмостилась на стільці й продовжила: — Я нахилилась, щоб підняти свій гаманець, і побачила під телефоном цей конверт... приклеєний клейкою стрічкою. — Вона відкрила потерту сумочку й дістала звідти конверт. — Я подумала, що це дуже дивне місце для конверта, — говорила вона, дивлячись просто в очі Терреллові. — Можливо, я вчинила неправильно, але я відкрила його. Та якби я його не відкрила, як би я довідалась, що там усередині? Можливо, слід було підійти до першого зустрічного офіцера поліції і віддати йому конверт, не відкриваючи. Це було би правильно?

— А що ви знайшли в конверті? — запитав Террелл, уникаючи прямо відповідати старенькій.

— Гроші... багато грошей, — місіс Добі зосереджено дивилась на Террелла. — Щойно зазирнувши досередини і побачивши усі ці гроші, я знала, що не треба було його відкривати. Я зрозуміла, що треба йти саме до вас, а не віддавати його першому ліпшому офіцерові. Так багато грошей — велика спокуса, тим паче, що офіцери поліції далеко не мільйонери.

Террелл відкашлявся.

— Можна мені конверт, місіс Добі? Я напишу вам розписку за нього.

— Мені не потрібна розписка, — сказала жінка, простягаючи йому конверт. — Я просто хочу додому, щоби встигнути з вечерею для містера Добі.

Пок Тоголо кинув недоїдену половинку апельсина на підлогу і копнув її під ліжко. Витерши об джинси липкі пальці, він простягнув руку.

— Скільки ви зібрали? — запитав індіанець.

Чак зробив обережний крок до кімнати, ніби знав, що підлога прогнила і може будь-якої миті обвалитися під його вагою.

Раптова поява індіанця в кімнаті паралізувала його думки. Ще десять секунд тому Чак уявляв себе у машині, разом із Меґ і двома тисячами доларів у кишені. Цей раптовий виверт долі притлумив його рефлекси, ніби хтось разом обірвав усі нервові зв’язки між клітинами мозку.

— То скільки ви зібрали? — повторив Пок.

Чак опанував себе, частина його мозку почала працювати.

«Чи запідозрив щось цей божевільний індіанець?» — запитував себе Чак.

Він придивився до Пока, до його смаглявого обличчя, на якому були відсутні емоції, до його блискучих чорних очей, але ніщо не видавало, чи здогадувався Пок, що його ледь не зрадили.

— Один із них не заплатив, — швидко відповів Чак.

Він згадав, що позаду нього стоїть Меґ і підійшов ближче, аби й вона змогла увійти.

Дівчина одразу рушила до вікна, навіть не глянувши на Пока, і сіла на єдиний вцілілий стілець, а потім таким байдужим рухом відкинула волосся з плечей, що Чакові захотілось її вдарити. Вона нахилилась і, виклавши лікті на підвіконня, задивилась на гамірний порт.

— Думаєш, я повірю в це? — запитав Пок, упритул дивлячись на Чака.

Чак облизав сухі губи.

— Питай у неї. Вона збирала конверти.

— Я в тебе запитую, — відповів Пок.

Повільно і знехотя Чак витягнув зі своєї сорочки чотири змокрілі від поту конверти й пожбурив їх на ліжко.

— Один із них не заплатив... той, що з аеропорту. Я відправив її назад. Вона перевірила кожну будку.

— Аеропорт! — обличчя Пока розслабилося. — Гансен... так... Я з цим розберуся. Гансен не захотів платити, але заплатить.

Чак не розумів, про що говорить індіанець. Він прихилився до стіни й спробував розслабитись. Пок тим часом відкрив конверти й перелічив гроші. Шість стодоларових купюр він тицьнув Чакові.

— Ще п’ятсот завтра, — сказав Пок. Дістав шматок папірця і кинув на ліжко. — Наче корову доїти, правда ж?

— Так, — погодився Чак, спостерігаючи, як індіанець кладе залишок грошей до кишені. — Саме так.

Пок підвівся і рушив до дверей, минувши Чака.

— Можливо, не всі заплатять, але більшість — точно. — Його чорні очі нерухомо зупинились на Чакові. — Вони налякані. А коли люди налякані, вони роблять усе, що їм велять, — з цими словами він пішов.

Запала довга мовчанка, а тоді Меґ, навіть не озираючись, запитала:

— Хочеш, щоб я спакувала речі?

— Ти чула, що він сказав, тупа суко? — заревів Чак. — Ми зробимо це ще раз завтра.

— Правда?

У голосі дівчини щось змінилось, і Чак пильніше придивився до неї. Вона продовжувала визирати з вікна. Волосся закривало її обличчя, але від її голосу Чак почував неспокій. Він раптом зрозумів, що йому ніколи не стало би духу піти у ті будки й зібрати гроші. Він ніколи не зміг би присилувати себе до цього. Це ж бісова пастка. Сама думка про те, що копи можуть накрити його в той момент, коли він діставатиме захований конверт, змушувала його заливатися потом.