Джеймс Чейз - Хочеш жити?

Гедлі роздушив сигарету в попільничці й підвівся.

— Ні, не маю. Я розумію позицію поліції. Все гаразд, продовжуйте робити все можливе, Френку. Я повернусь у свій офіс і спробую допомогти зі свого боку. Це найменше, що я можу зробити.

Коли мер пішов, Террелл допив каву, закурив люльку та звернувся до Бейґлера:

— До роботи, Джо. Маємо багато справ. Залучи всіх. Не думаю, що вони знайдуть щось корисне, але треба щось робити.

— Так, — Бейґлер підвівся. — Думаєш, будуть ще вбивства?

— Сподіваюсь, що ні.

— А я думаю, що будуть. Серед нас божевільний, — похитав головою Бейґлер. — Пощастило ж Фредові. Я б теж зараз не відмовився полежати в госпіталі зі зламаною ногою.

— Він припуститься помилки... вони завжди помиляються, — сказав Террелл, та голос його звучав не надто переконливо.

— Але коли?

— Це слушне запитання — коли.

Вони перезирнулись, і Бейґлер пішов у кабінет детективів — роздавати завдання своїм людям.

Лепські знав, що о цій порі увечері сусіди зазвичай працюють у саду: хтось труїть дустом тлю, а хтось стриже газон; тож він вирішив улаштувати видовищну появу, яка підняла б на вуха всю околицю.

Його машина летіла вулицею на швидкості вісімдесят кілометрів на годину. Під’їхавши до хвіртки, Лепські різко витиснув педаль гальм, й автівка зі страшним скреготом зупинилась, а він ледь не вилетів крізь вітрове скло. Якщо вже на те пішло, Лепські був хвальком, але цього разу і сам подумав, що така раптова зупинка була аж надто видовищною для його власної безпеки. Розуміючи, що сусіди покинули свої справи й здивовано витріщаються на нього, Лепські грюкнув дверцятами і, важко ступаючи, пішов садовою доріжкою до будинку. Вставляючи ключа у шпарину, він подумав, що вистава вдалася на славу. Усім сусідам, що жили нижче вулицею, дружина вже розповіла про підвищення Лепські. Тепер треба було показати цим домосідам, як працюють детективи першої категорії.

Та як не прикро, вхідні двері Лепські намагався відкрити ключем від автомобіля. Якби ж то він влетів у будинок, грюкнувши дверима, його вражаюча поява ще довго була б у сусідів на вустах, але та розпачлива метушня із замком, доки він зрозумів, що взяв не той ключ, зіпсувала весь ефект.

Щойно він, лаючись, намацав правильний ключ, вхідні двері рвучко розчахнулись.

— Обов’язково так гасати? — розлючено запитала Керрол Лепські. — Невже не розумієш, що подаєш поганий приклад?

Лепські незграбно проштовхнувся повз неї, торохнув непіддатливими дверима й попрямував до ванної.

— Я зараз лусну, якщо не віділлю, — оповістив він.

Керрол зітхнула. Це була двадцятисемирічна, висока, темноволоса красуня із залізним характером. До того, як вийти заміж за Лепські, вона працювала в «Американ Експресе Компані» в Маямі: спілкувалась із багатіями, вела їхні справами, роздавала їм поради. Ця робота зробила її впевненою та рішучою.

Свого чоловіка Керрол вважала найрозумнішим детективом в управлінні. Вона планувала, що за шість, нехай сім років він стане начальником поліції. Цього вона йому, звісно, не казала, але справно пиляла Лепські від одного підвищення до наступного. Зараз він уже був детективом першої категорії, наступний крок — звання сержанта.

Лепські вийшов з ванної, драматично витираючи з обличчя уявний піт.

— Давай чогось вип’ємо, — сказав він, упавши в крісло. — Маю лише п’ять хвилин... заїхав переодягнутись.

— Якщо тобі знову на службу, Лепські, то пити не можна! Принесу тобі «коли».

— До біса, я хочу випити — велику склянку віскі й льоду побільше!

Дружина пішла до кухні й повернулася з великою «колою», в якій плавало повно льоду.

— Чого ти такий знервований? — запитала вона, сівши на бильце крісла.

— Я? І зовсім я не знервований! Чого ти вирішила, що я знервований? — Він випив половину коли й скривився. — Можна долити сюди хоч ковток скотчу?

— Ні! Ти поводишся і виглядаєш знервовано. Я, між іншим, теж уся на нервах. Я не відривалася від телевізора. Цей убивця... Каратель.... Що відбувається?

— Це якийсь божевільний. Не повинен тобі цього казати, але тепер цей пришелепкуватий — наш найбільший головний біль. Тільки послухай, Керрол, нікому ані слова! Я знаю, твої подружки-мегери сподіваються отримати від тебе новини з перших уст, але не розповідай їм нічого!

— Та ж нема чого розповідати, правда? Навіть дитина розуміє, що цей убивця божевільний. Що коїться? Ви вже знайшли його?

Лепські глухо загиготів.