Джеймс Чейз - Дванадцять китайців і жінка

— Не ображайся, мала. Кожен з нас займається своїм ділом.

Керлі перехилилася через стіл. Обличчя її було суворим та підозріливим.

— Стосовно цього ти з мене нічого не витягнеш, — відрізала, — тож краще забудь свої запитання.

Феннер погодився:

— Так, справді: забудьмо.

Коли вона зачинилась у ванній кімнаті, зайшов Найтінґейл. Він стояв і пильно дивився на Феннера.

Феннер мовив:

— Дякую тобі, друже. Ти витягнув мене з дуже скрутного становища.

Найтінґейл ані порухався. Потім зауважив:

— Оскільки ти вже очуняв, тобі краще «злиняти» звідси. Це містечко замале для вас із Карлосом.

Феннер підтвердив:

— І я так вважаю.

— Що за справи у тебе з Кротті, сищику? — поцікавився Найтінґейл. — Якісь спільні діла?

— Карлос у чомусь перейшов дорогу Кротті. Тож я тут, щоб дістати Карлоса. Просто виконую волю Кротті.

Найтінґейл пройшовся кімнатою.

— Тобі слід негайно щезнути з цього міста. Якщо Карлос дізнається, що я тобі допоміг, як думаєш, що він зі мною зробить?

Феннер вдивлявся ув обличчя Найтінґейла.

— Я починаю полювання на Карлоса. Тобі краще стати на бік переможця.

— Так, я це вже зробив. Забирайся звідси якнайшвидше, інакше допоможу тобі з цим.

Найтінґейл проказав це дуже спокійно та серйозно.

Феннер розумів, що далі говорити з ним нема сенсу.

— Роби, як знаєш, — резюмував він.

Найтінґейл, провагавшись, витягнув з кишені поліцейський револьвер 38-го калібру і поклав на стіл.

— Це для того, щоб ти зміг вибратися з містечка живим. Кротті так багато для мене зробив. Якщо до вечора не змиєшся звідси, то можеш спокійно стріляти у мене першим, зрозумів?

І він вийшов, легенько зачинивши двері.

Феннер, узявши револьвер, зважив його на долоні.

— Це вже щось.

Керлі вийшла з ванної і побачила зброю.

— Приходив Найтінґейл?

Феннер неуважно кивнув.

— Чи був він налаштований дружньо?

— Приблизно так, як ти.

Керлі буркнула:

— Ти вже готовий? Я візьму машину й підкину тебе, куди скажеш.

— Добре.

Він трохи подумав, а потім поглянув на неї.

— Даю Карлосові від сили кілька днів. Може, хочеш щось мені сказати?

Керлі стиснула губи, а потім кинула:

— Дурниці! Твій одяг у шафі — принаймні, зможеш зайти у ньому в готель.

І вона ступила до дверей.

— Чекатиму на тебе в авто.

Феннер хутко вдягнувся. Одяг його виглядав так, наче був добряче потріпаний у дорожній пригоді. Але детективові було байдуже. Одягнувшись, він вийшов у коридор, сподіваючись, що наздожене Керлі внизу. Бредучи до сходової клітки, з подивом виявив, що далеко не такий міцний, як йому здавалося. Кожен крок потребував певних зусиль, однак Феннер уперто йшов уперед. На сходовому марші зупинився. Бо на сходах внизу лежала Керлі.

Завмерши, дивився долі. Потім витягнув з кишені револьвер і почав обережно спускатися. Ніде нікого не було видно. Коли наблизився до Керлі, то побачив, що в її спині стирчить руків'я ножа. Нахилившись, повернув жінку обличчям до себе. Її голова безсило впала набік, однак вона ще дихала.

Із нелюдськими зусиллями йому вдалося винести Керлі нагору. Вона була важка, і ним аж трусило, коли він урешті підійшов до ліжка. Обережно поклав її і ступив до телефона: номер Найтінґейла був у довіднику. Набирав цифри, не зводячи очей з Керлі.

Найтінґейл озвався офіційно:

— Ритуальний салон.

— Негайно приїзди! Вони дісталися до Керлі.

Повісивши слухавку, підійшов до ліжка.

Керлі розплющила очі. Побачивши Феннера, простягнула до нього руку.

— Так мені й треба — щоб не допомагала сищику, — простогнала.

Феннер не наважувався витягнути ніж з її спини. Поклав Керлі так, щоб той не дуже на неї тиснув.

— Не переживай так, мала; невдовзі прибуде допомога.

Лице Керлі ледь помітно здригнулося.

— Боюся, це буде вже пізно, — мовила жінка; обличчя її зморщилось, і вона розплакалася.

Феннер запитав:

— То був Карлос?

Керлі не відповіла нічого. На її губах виступила кров.

— Дай же мені хоч якусь підказку. Не будь дурненькою — ти ж не дозволиш Карлосу вийти сухим із води. Інакше він вирішить, що ти наївна дурепа.

Керлі озвалася:

— То був один із його кубинців. Він стрибнув на мене ще до того, як я змогла крикнути.

Феннер бачив, що вона поступово блідне. Тож поквапно спитав:

— Чому Тейлер усюди носив із собою твоє фото? Хто він для тебе?

Керлі ледь чутно прошепотіла:

— Тейлер — мій чоловік.

Відтак кров цівочкою почала стікати з її рота. Феннер бачив, що жінка швидко згасає. Обережно підняв її і витягнув ножа зі спини. Повіки Керлі сіпнулися, й вона вдячно прошепотіла: