Джеймс Чейз - Дванадцять китайців і жінка

Рейджер приглушено крякнув, намагаючись утримати рівновагу, і гримнувся на спину. Він гепнувся з таким гуркотом, що аж кімната задвигтіла. Феннер похмуро поповз йому назустріч, однак Рейджер знову вдарив його і звівся на ноги. В очах його була холодна лють. Нахилився над Феннером, відкинув його підняті руки та вхопив жертву за комір сорочки. Відірвавши від долівки, щосили гримнув головою об підлогу. Феннер спробував дати відсіч, однак Рейджер знову бахнув його об дошки. І так чотири рази поспіль. Нарешті Феннер обм'як. Важко дихаючи, Рейджер облишив його.

Зайшов Карлос і трохи постояв.

— Ти що, робиш це для власної втіхи? — спитав у Рейджера, і в голосі бриніло невдоволення.

Рейджер різко повернувся:

— Послухай-но, Пайо! — відповів крізь зуби. — Цей тип занадто норовливий, я мусив його вгамувати.

Карлос нахилився над Феннером. Порухав його ногою і знову поглянув на Рейджера.

— Я не бажаю, щоби цей хлопець передчасно ґиґнув. Хочу дещо в нього випитати. Цікаво, чому він приперся аж із Нью-Йорка та ще й затесався поміж нас. У цьому є щось підозріле, і я збираюся докопатися.

Рейджер відповів:

— Звісно. То, може, змусити його заговорити?

Карлос із сумнівом поглянув на Феннера.

— Він ще не в тому стані, щоби з ним працювати. Розговоримо його трохи пізніше.

Вони вийшли.

Через деякий час Феннер знову опритомнів. Неначе якийсь залізний молот невпинно довбав йому череп. Коли розплющив очі, стіни кімнати загрозливо нахилилися над ним — немов ось-ось упадуть. Нажаханий, Феннер знову заплющив очі, боячись за свій здоровий глузд.

Трохи полежавши, спробував ще раз підняти обважнілі повіки. Стіни насувалися на нього вже повільніше, і він почав заспокоюватися. Навкарачки переповз кімнату та смикнув дверну ручку. Двері були замкнуті. Тепер він хотів лише одного — не сказати бандитам нічого.

Його так сильно й часто били по голові, що він уже мало що розумів і майже не відчував болю.

Та все ж твердив собі: «Я мушу звідси вибратися. Вони не випустять мене живим». Зненацька згадав, що ганстери зробили з китайцем, й увесь похолов. «Цього не витерплю, — подумав він. — Якщо вони випробують на мені той гвинт-баранець, просто збожеволію». Раптом промайнув проблиск думки. Він торкнувся стегна і намацав пряжку ременя. Тоді розщіпнув пряжку та вийняв ремінь із петельок штанів. Непевно зіп'явся на ноги, тримаючись рукою за стіну. Зробив із ременя петлю й затягнув на шиї.

І сказав собі:

— Мушу знайти гак або цвях, щоби десь закріпити кінець ременя.

Обійшов порожню кімнату в пошуках чогось підходящого. Зробивши повне коло, знову зупинився перед дверима.

Проказав:

— То що ж робити далі?

Отак стояв, схиливши голову на груди — з пасом на шиї. Ще раз обійшов кімнату, пильніше видивляючись довкола. Стіни були голі.

Ані вікна, ні гачка, ні зачіпки — навіть лампа зависоко.

Він почав міркувати, чи зміг би удавитися, зачепивши інший кінець ременя до ноги. І вирішив, що це неможливо. Тоді знову всівся на підлогу й почав гарячково мислити. У голові дзвеніло так, що довелося підтримувати її руками, розгойдуючись у такт із внутрішнім дзеленчанням.

Зненацька майнув здогад.

«Кретин!» — подумав Феннер. Підповз до дверей та прив'язав пояс до ручки. Лігши долілиць, цілком зумів би затягнути пасок на шиї. Це зайняло б трохи часу, але якщо дуже постаратися, то все мало би вдатися.

Немало хвилин витратив на те, щоб як слід прив'язати ремінь. Зробив це так, щоби шия була лише за кілька дюймів од дверної ручки, а тоді повільно почав розпрямляти ноги, руками підтримуючи тіло.

Він не замислювався над тим, як усе це станеться. Міг думати лише про те, що таки надурить Карлоса. Кілька хвилин залишався нерухомим, тоді помалу прибрав руки, всією своєю вагою затискаючи петлю. Пряжка туго впилася йому в шию, а шкіряний пасок міцно придушив її.

Феннер із переможно подумав: «Це таки працює!»

Кров прилила йому до голови. Агонія, якої зазнавали легені, мало не спонукала його підперти тіло руками, але він змусив себе стриматися. Розгойдувався на ремені, й темрява вже почала поглинати свідомість. Ураз ручка дверей зламалась, і він гепнувся на підлогу.

Зненацька з півмороку забуття матеріалізувалась якась примарна постать. Феннер іще встиг подумати, чи це, бува, не сам Господь. Однак цього разу то був не Він, а Керлі. Вона нахилилася над ним і тихо сказала щось, чого Феннер не зрозумів, але у відповідь ледь чутно шамкнув: