Джеймс Чейз - Дванадцять китайців і жінка

Міллер глибоко розсік чоло Феннера, і невпинний струмок крові заливав тому очі. Він навпомацки знайшов тіло Міллера й запустив пальці йому в живіт. Схопив його за жир і болюче крутонув. Міллер заскавчав та спробував вирватись, але Феннер не відпускав його. Усе ще міцно стискаючи Міллерове сало, він натужився і завалив ліжко на них обох.

Карлос стояв, дивлячись на спільників крізь пружини ліжка, але дістатися до них не міг. Він намагався відтягти ліжко, але Феннер був міцно прив'язаний до нього. І далі залізною хваткою тримав Міллера, паралізуючи будь-який його рух — аж той почав вищати та дриґати ногами. Міллер намагався поцілити кулаком Феннерові в обличчя, але тому поки що вдавалось ухилятися, втискаючи голову в плечі.

Карлос вибіг за двері, й Феннер почув, як той щось швидко лопоче іспанською в коридорі. Аж тут Міллер зробив раптовий ривок, і Феннер відчув, як щось наче порвалося. Він одразу ж послабив хватку. Бо вже знав, що добряче розпоров пузо Міллерові. Той став мертвотно-зелений і в'яло повалився на підлогу. Тепер просто лежав, дивлячись на Феннера нажаханими очима.

— Ти мене доконав, — прохрипів Міллер, і дрібні бульбашки слини проступили в кутиках рота.

Феннер спробував посміхнутись, але йому це не вдалось. Ударив Міллера і поставив ліжко на ніжки. Тепер його затиснутій руці стало легше. Гарячково працюючи іншою рукою, він витягнув з пазів ліжка залізний прут і розпрямився. Але й так — з рукою, прив'язаною десь під ліжком — опинився в не надто виграшному становищі, та воно було все ж кращим, аніж до того. Попрямував до дверей. Проходячи мимо Рейджера, який стояв на колінах, опираючись об стінку й притискаючи руку до горла, Феннер двигонув його залізним прутом. Рейджер повалився на бік, прикриваючи голову руками.

Зробивши ще кілька кроків, Феннер вийшов з кімнати. Хода його все уповільнювалась, а ноги стали ватяними. Досягнувши виходу, раптово повалився на коліна, змушений раз у раз витирати кров з очей, щоби бачити, куди бреде. У голові було порожньо, а в грудях почало боліти. Так він і стояв на колінах, і йому страшенно хотілося лягти, але знав, що треба йти далі. Тримаючись рукою за стіну, знову звівся на ноги, залишивши на жовтих шпалерах довгий кривавий слід. Подумав: «Дідько, невже це мені не вдасться?» — і впав.

Знизу долинули крики, і Феннер спробував повернутись у кімнату. Почув, як сходами швидко підіймаються якісь люди.

І подумав: «Клятий вузол!» — укотре намагаючись вивільнити міцно затиснуту руку. Вона була наче приварена до ліжка. Він продовжував боротися з непіддатливим вузлом, аж поки не підбігли розлючені кубинці. Вони враз навалилися на нього: один вхопив його за горло, інший зайнявся ногами. Ці негідники-коротуни були диявольськи сильні.

Феннер залізним прутом лупонув кубинця, котрий тримав його за горло, і скинув того зі себе, а тоді сів, та, відчуваючи запаморочення, садонув іншого кулаком в обличчя. Відчув, що поцілив, але кубинець не відступав. Раптово Феннера охопила смертельна втома. Усе було намарно — він більше не мав сили. Знову намагався когось ударити, але почув голос Карлоса:

— Легше з ним! Він потрібен мені живим!

Зненацька голова його неначе розкололась, і він упав; зосліпу наштовхнувся на чиєсь обличчя й знову мляво вдарив; на мить яскраве світло спалахнуло перед очима, а тоді темрява остаточно поглинула його.

Опритомнівши, Феннер подумав: «Певно, мене таки добряче побили. І вважають, що я більше не зможу опиратися».

Такого висновку дійшов тому, що усвідомив: його навіть не потурбувалися зв'язати. Вони винесли з кімнати ліжко і кинули Феннера на голу підлогу. Він трохи перепочив, а коли спробував порухатися, то з'ясував, що здатний хіба що смикнутися.

І ще подумав: «Що ж, до біса, зі мною таке?»

Він точно знав, що не зв'язаний, бо не відчував на собі жодних мотузок, але й порухатися не міг. Усвідомив, що світло так само б'є йому в очі, але крізь запухлі повіки спроможний розрізнити лише розпливчасті тіні.

Щойно Феннер порухав головою, як різкий біль пронизав, мов струмом, усе його тіло, й він знову знерухомів. І поринув у сон.

Прокинувся від того, що хтось копнув його під ребра. Удар чи, радше, поштовх, був несильним — але кожна клітинка тіла боляче відгукнулася на нього.

— Прокидайся, падло! — наказував йому Рейджер, б'ючи вже раз по раз. — Що, тепер уже не такий крутий?

Феннер зібрав усі сили, перекотившись на звук та вхопившись руками за те, що нечітко маячіло перед ним, і потягнув на себе. Виявилося, що то були ноги Рейджера.