Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

Молверн оглянув його з голови до ніг, підійшов до дверей, став і подивився на п'яного.

— Ну що ж, — сказав він, — я бачу, охоронець у вас є. Вважайте, що мене привело до вас непорозуміння. Пробачте.

Він тихо причинив за собою двері, піднявся у вестибюль і вийшов на вулицю. Під дощем завернув за ріг будинку й попрямував до просторої, посиланої жорствою автомобільної стоянки.

Фари його машини засвітилися, поблимали, машина прошурхотіла по вогкій жорстві й зупинилася перед ним. За кермом сидів Тоні Акоста.

Молверн сів на сидіння справа й сказав:

— Давай під'їдемо до Сірано, Тоні, перепустимо по одній.

— Оце діло, містере Молверн! Там сьогодні виступає міс Едрієн. Знаєте — ота білявочка, про яку я казав вам.

— Знаю. Я познайомився з Тарго. Чимсь він мені навіть сподобався — але не своїм одягом. Бр-р, його одяг мені не сподобався зовсім.

Гес Найшекер, — такий собі двохсотфунтовий живий манекен із салона новітніх мод, — мав рум'яні щоки й тонесенькі, бездоганно накреслені брови — брови з китайської вази. В петельці його широкоплечого смокінга стриміла червона квітка, і він раз у раз нюхав її, стежачи, як старший офіціант розсаджує за столом новоприбулу компанію. Коли Молверн з Тоні Акостою з'явилися над сходами в зал, він засяяв і поспішив до них з простягнутою рукою.

— Добривечір, Теде! Ти з компанією?

— Ні, ми вдвох. Знайомтеся: містер Акоста — Гес Найшекер, метрдотель Сірано.

Гес Найшекер потис Тоні руку, навіть не глянувши на нього, і сказав:

— Я оце пригадую, Теде, востаннє ти був у нас із…

— Вона поїхала з міста, — відповів Молверн. — Влаштуй нас неподалік від площадки, але не надто близько. Ми з ним не збираємося танцювати вдвох.

Гес Найшекер висмикнув з-під пахви старшого офіціанта меню й повів їх за собою. Вони спустилися п'ятьма вистеленими яскраво-червоним килимом сходинками і пройшли між столиками, що оточували овал танцювальної площадки.

Коли вони сіли, Молверн замовив віскі з содовою та льодом і сандвічі по-денверському. Найшекер переказав замовлення офіціантові, а тоді висунув стілець і сів до столика. Вийнявши олівець, він заходився креслити трикутники на сірниковій коробочці.

— Ходив на бокс? — спитав він недбало.

— Ти це називаєш боксом?

Гес Найшекер поблажливо всміхнувся.

— Бенні розмовляв з Дьюком. Дьюк каже, ти щось запідозрив. — Він раптом глянув на Тоні Акосту.

— Тоні — свій хлопець, — сказав Молверн.

— Гаразд. То, будь ласка, зроби нам послугу і забудь про свої підозри. Бенні цей боксер подобається. І він не допустить, щоб з ним що-небудь сталося. Якби справді йшлося про щось серйозне, якби Бенні не вважав, що вся ця комедія з погрозами задумана якимсь дешевим комбінатором між двома партіями в більярд, — він забезпечив би Тарго надійнішою охороною, справжньою охороною. Бенні ніколи не протегує більш як одному боксерові, тож добирає він їх дуже ретельно.

Молверн запалив сигарету, випустив з кутика рота цівку диму й спокійно відповів:

— Це, звісно, не моє діло, але кажу тобі — тут усе не так просто. В мене нюх на такі речі.

Гес Найшекер з хвилину замислено дивився на нього, а тоді знизав плечима:

— Що ж, гляди не помилися.

Він рвучко підвівся й пішов між столиками, раз у раз зупиняючись, щоб з усмішкою вклонитись одному відвідувачеві, сказати кілька слів другому.

Бархатисті очі Тоні Акости збуджено сяяли.

— То, по-вашому, містере Молверн, тут самими погрозами не обійдеться?

Молверн мовчки кивнув. Офіціант приніс їм напої та сандвічі й пішов. Оркестр на естраді в кінці овальної площадки вибухнув коротеньким вступом, прилизаний, усміхнений конферансьє плавною ходою наблизився до мікрофона й забубонів, мало не торкаючись його губами.

Естрадна програма розпочалася. З десяток напівголих дівчат вишикувалися на сцені в мерехтливому різноколірному промінні. Вони звивались і вигиналися довгою хвилястою лінією, їхні голі ноги мелькали, а на ніжно-білих животах темніли ямочки пупків.

Руда співачка з масними очима виконала масну пісеньку голосом, яким можна було б колоти дрова. Дівчата повернулися на естраду в чорних трико й шовкових капелюхах і виконали той самий танець, демонструючи тепер деякі інші свої оголені принади.

Музика пом'якшала, на острівець бурштинового світла вийшла висока огрядна негритянка й проспівала щось вельми сентиментальне про щось вельми сумне й далеке, голосом, який викликав у Молверна асоціацію із старою слоновою кісткою.