Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

— Але ж собаку ви бачили? — спитав Дьюї.

— Ні.

— У Клаттерів був старий собака, що боявся рушниці. Ми ніяк не могли збагнути, чому він не загавкав. Хіба що побачив зброю і втік.

— Ні, я не бачив нікого й нічого. Тому й не повірив, коли ви сказали про очевидця.

— Не про очевидця. Про свідка. Про людину, чиї свідчення пов'язують вас і Гікока з цією справою.

— А-а, он воно що… То це ви про нього. А Дік усе казав, що він побоїться. Ха!

Данц, не бажаючи ухилятись, нагадав йому:

— Отже, Гікок узяв ножа, а ви — рушницю. Як ви потрапили в будинок?

— Двері були незамкнені. Бічні двері. Через них ми зайшли до кабінету містера Клаттера. Постояли трохи в темряві, прислухаючись. Але чули тільки вітер. Він був зовсім легенький і ворушив листя на деревах, ото воно й шелестіло. На вікні були жалюзі,1 але вони пропускали місячне світло. Я поправив їх, і Дік увімкнув ліхтарик. Ми побачили письмовий стіл. Сейф мав бути просто за столом, у стіні, але ми не могли його знайти. Стіна була обшита панелями, на ній висіли книжкові полиці, карти. На одній полиці я побачив розкішний бінокль і вирішив, що, як будемо йти звідти, я його заберу.

— І забрали? — спитав Дьюї, бо про те, що зник бінокль, мови не було.

Сміт кивнув головою.

— Ми продали його в Мексіці.

— Пробачте, що перебив. Прошу, далі.

— Так от, коли ми не знайшли сейфа, Дік загасив ліхтарик, ми в темряві вийшли з кабінету й потрапили у вітальню. Дік цитькав на мене, щоб я ступав тихіше. А сам теж гупав незгірш. За кожним кроком аж гуло. Ми вийшли в передпокій, там були ще якісь двері, і Дік, пригадавши план, сказав, що то спальня. Він засвітив ліхтарик і відчинив двері.

«Що тобі, люба? — почувся чоловічий голос. Перед тим містер Клаттер уже спав і тепер розгублено блимав очима. — Люба, це ти?» — спитав він.

«Ви містер Клаттер?» — мовив Дік.

Містер Клаттер уже отямився. Він сів на ліжку й запитав: «Хто це? Чого вам треба?» А Дік чемненько так, наче ми з ним два торговельні агенти, каже йому: «Ми хотіли б поговорити з вами, хазяїне. У кабінеті, коли ваша ласка».

Містер Клаттер босий, у самій піжамі, пішов за нами до кабінету, і ми ввімкнули світло.

«Ну, а тепер, хазяїне, — каже Дік, — покажіть, де ваш. сейф. Це все, що нам од вас потрібно».

«Який сейф? — спитав містер Клаттер. — У мене нема ніякого сейфа».

Я одразу зрозумів, що він каже правду. Таке вже було у нього обличчя. Відчувалося, що він ніколи не бреше. Але Дік закричав: «Ану не крути, сучий сину! Я ж добре знаю, що в тебе є сейф!»

Мені здалося, що ніхто ще ніколи не розмовляв з містером Клаттером таким тоном. Але він подивився Дікові просто у вічі й дуже лагідно відказав, що, на жаль, сейфа у нього справді нема. Дік ляснув його ножем по грудях і звелів: «Зараз же показуй, де сейф, а то буде тобі не такий жаль!»

Містер Клаттер, звісно, перелякався, це було видно, але голос його звучав так само лагідно й рівно. І він так само твердив, що сейфа у нього немає.

Тим часом я вимкнув телефон. Той, що в кабінеті. Просто обірвав проводи. Тоді спитав містера Клаттера, чи є в домі телефони. Він сказав, що є в кухні. Я взяв ліхтарик і подався до кухні — вона в них у протилежному кінці будинку. Знайшов телефон, зняв трубку й кусачками перерізав проводи. А коли вертався, почув якийсь звук. Щось наче рипнуло нагорі. Я спинився перед сходами на другий поверх. Було темно, а присвітити ліхтариком я побоявся. І все ж знав напевне, що там хтось є. На площадці сходів, проти вікна. Якась темна постать. Потім вона зникла…

Дьюї подумав, що то була Ненсі. Після того, як її золотий годинник знайшли в туфлі, Дьюї не раз висловлював припущення, що дівчина прокинулась, почула внизу шум і, побоюючись злодіїв, завбачливо сховала годинник — свою найбільшу коштовність.

— Зрештою, звідки було знати, чи не чатує там хто з рушницею. Та Дік мене й слухати не схотів — так захопився своєю роллю залізного верховоди. Він усе попихав містером Клаттером. Привів його назад до спальні й тепер лічив гроші в його гамані. Там було щось доларів із тридцять. Дік жбурнув гаман на ліжко й сказав: «У цьому домі є більші гроші. Щоб у такого багатія їх не було! Он який у тебе маєток!»

Містер Клаттер відказав, що готівки в домі більше нема, бо всі справи він веде з допомогою чеків. І запропонував виписати нам чек. Тут Дік немов сказився.

«Та ти нас за дурнів маєш, чи що?!» — гримнув він.

Я відчував, що він от-от дасть волю рукам, і сказав: «Слухай, Діку. Там нагорі хтось прокинувся».