Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

— Е, гадаю, вам нема чого тривожитись, мем, — сказав молодий фермер. — Тепер тим хлопцям треба більше боятися нас, аніж нам їх.

Арізонською автострадою, серед широкого, порослого шавлією узгір'я з поодинокими червоними скелями, в краю шулік і гримучих змій, стрімко мчать дві машини. У першій за кермом Дьюї, поруч нього Сміт і на задньому сидінні Данц. Сміт у наручниках, з'єднаних коротким ланцюгом із запобіжним поясом, і це настільки обмежує його рухи, що він навіть курити сам не може. Коли він хоче закурити, Дьюї доводиться припалювати сигарету і вкладати йому в губи. Це для Дьюї «справжня гидота», бо як йому здається, тут є щось інтимне — саме так він колись давав закурювати своїй майбутній дружині.

А загалом заарештований ігнорує своїх охоронців, хоч вони часом намагаються розворушити його, переказуючи окремі свідчення Гікока, записані на магнітофон.

— Він каже, що хотів зупинити вас, Перрі, але не зміг. Каже, боявся, що ви і його застрелите…

Або:

— Отак, Перрі. В усьому винні ви. Гікок каже, що сам він і мухи не скривдить…

Та ніщо не виводить Сміта з рівноваги, принаймні зовні. Він і далі незворушно роздивляється довкола, читає недолугі рекламні віршики на щитах обіч дороги й лічить трупи застрелених койотів, почеплені на огорожах ранчо.

Не сподіваючись особливої реакції, Дьюї каже:

— Гікок тзердить, що ви природжений убивця. Каже, нам убити — все одно що плюнути. Він розповів, як одного разу в Лас-Вегасі ви напали з велосипедним ланцюгом на якогось негра. Каже, забили його до смерті. Просто задля розваги.

На превеликий подив Дьюї, заарештованому аж дух перехоплює. Він рвучко обертається і дивиться крізь задню шибу на другу машину.

— Залізний хлопець! — Тоді сідає, як перше, і втуплює очі в темну смугу шосе. — Я думав, усе це брехні. Не вірив, що Дік розв'язав язика. Залізний Дік!.. Справжній мужчина!.. Мухи він не скривдить. Тільки собаку переїде. — Він аж плюнув спересердя. — Не вбивав я того чорношкірого.

Данц може це підтвердити. Він перевірив усі справи про нерозкриті вбивства у Лас-Вегасі й знає, що Сміт каже правду.

— І взагалі ніколи не вбив жодного чорношкірого. Але ж він думає, що вбив. Я завжди знав: якщо нас колись злапають і якщо Дік таки розв'яже свого клятого язика й почне вивертатись, він неодмінно скаже про того негра. — Сміт знову плюнув. — То, кажете, він мене боявся? Ну й комедія. Аж сміх бере. Він навіть не знає, що я справді мало не пристрелив його.

Дьюї запалив дві сигарети: одну собі, другу — заарештованому.

— Розкажіть про це, Перрі.

Сміт заплющує очі, курить, тоді пояснює:

— Я думаю. Хочу пригадати, як воно все насправді було. — Він з хвилину мовчить. — Так от, усе почалося з листа, якого я отримав у Б'юлі, в штаті Айдахо. Десь у вересні чи жовтні. Лист був від Діка. Він писав, що замислив одне дільце. Добрячий шмат. Я не відповів, але він написав знову, щоб я приїхав до Канзасу й приєднався до нього. Що воно таке, він не пояснював — просто «певне діло». А сталося так, що мені й самому десь на той час треба було поїхати до Канзасу. Це справа особиста, і я не хочу зараз про неї говорити, тим більше, що ніякого відношення до цього вона не має. Я тільки хочу сказати, що якби не вона, то я б ніколи туди не поїхав. А так поїхав…

Дік зустрів мене на автобусній станції в Канзас-Сіті, й ми поїхали на ферму до його батьків. Але вони не хотіли, щоб я там був. У мене дуже гостра інтуїція, і я завжди відчуваю, як ставляться до мене люди… От хоч би ви, — мовив він до Дьюї, не дивлячись на нього. — Вам страшенно гидко давати мені закурювати. Справа ваша, я не нарікаю. Так само не нарікав і на Дікову матір. Вона дуже мила жінка. Але вона знала, хто я такий — товариш по тюрмі, — і не хотіла бачити мене в своєму домі, їй-богу, я аж зрадів, коли ми поїхали звідти.

Дік одвіз мене до готелю в Олейті. Ми купили пива й узяли з собою в номер. От тоді він і виклав усе, що мав на думці. Виявляється, після того як я вийшов із тюрми, він сидів разом з якимсь типом, що колись працював у одного багатого фермера в Західному Канзасі. У містера Клаттера. Дік намалював мені план будинку Клаттерів. Він знав достеменно, де там що — двері, коридори, спальні. В одній з кімнат першого поверху був кабінет, а в тому кабінеті сейф. У стіні. Дік казав, що містер Клаттер завжди тримає напохваті багато готівки. Не менш як десять тисяч доларів. То він задумав пограбувати той сейф, а якщо нас застукають… ну, одне слово, хто б нас не побачив, тому не жити. Дік чи не мільйон разів казав: «Жодного свідка».