Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

Дьюї спитав:

— Скільки ж свідків він мав на думці? Тобто, скільки чоловік сподівався застати в будинку Клаттерів?

— Оце ж і я хотів знати. Але він не міг сказати напевне. Щонайменше чотири. А може, шість. Але в них могли ще бути якісь гості. Отож він вважав, що треба наготуватися чоловік на дванадцять.

Дьюї аж крекнув, Данц присвиснув, а Сміт, мляво усміхнувшись, додав:

— Мені теж здавалося, що це занадто. Дванадцять чоловік. Але Дік сказав: «Не бійся, діло певне. Ось побачиш, тільки волосся по стінах полетить». У мене тоді був такий настрій, що я не дуже й опирався. До того ж — не хочу брехати — я вірив у Діка, мав його за людину дуже практичну, за справжнього мужчину. Та й безгрішшя мені дошкуляло не менш, ніж йому. Хотів розжитися на гроші й поїхати до Мексіки. Але я сподівався, що ми не вдамося до насильства. Думав, можна буде обійтися так, якщо надягти маски. Ми ще тоді посперечалися через це. По дорозі туди, в Голкомб, я хотів спинитися й купити чорні шовкові панчохи, щоб закрити обличчя. Але Дік вважав, що його однаково впізнають — запримітять пошкоджене око. І все ж коли ми були в Емпорії…

— Стривайте, Перрі, — сказав Данц. — Ви забігаєте вперед. Вернімося в Олейт. О котрій годині ви звідти виїхали?

— О першій. Чи о пів на другу. Підобідали трохи й одразу поїхали до Емпорії. Там купили гумові рукавички й моток шнура. Ніж, рушницю і набої Дік узяв з дому. А шукати чорних панчіх він не схотів. Ото ми й завелися сперечатись. Десь на околиці Емпорії ми проїжджали повз католицьку лікарню, і я переконав його спинитися, піти туди й спробувати купити панчохи в черниць. Я знав, що черниці їх носять. Та він тільки вдав, ніби погодився. А тоді прийшов і каже — ні, не продають. Я був певен, що він і не питав, та й він сам потім признався. Сказав, що то дурна вигадка. Мовляв, на нього подивилися б як на божевільного. Далі ми не спинялись аж до Грейт-Бенда. Там купили лейкопластир. Тоді пообідали, добре напакувалися. Мене аж сон узяв. А коли я прокинувся, ми саме в'їжджали в Гарден-Сіті. Тихе таке містечко, наче вимерле. Зупинилися біля бензозаправної станції… Дьюї спитав, чи не пам'ятає він, біля якої саме.

— Здається, «Філіпс-66».

— О котрій годині це було?

— Десь близько півночі. Дік сказав, що до Голкомба лишилося сім миль. Далі він усе бурмотів собі під ніс: оце те, а оце те, — пригадував, як йому казали їхати. Я й незчувся, коли ми поминули Голкомб, — таке воно мале селище. Тоді переїхали залізничну колію, і раптом Дік каже: «Оце вже воно, атож, воно». Там починалася під'їзна дорога, обсаджена деревами. Ми сповільнили швидкість і вимкнули фари. Вони були непотрібні, бо світив місяць. Ані хмаринки на небі, тільки повний місяць. Видно було наче вдень. Коли ми повернули на ту алею, Дік сказав: «Ти поглянь на ці поля! На комори! А будинок який! Нехай хто мені скаже, що в цього хазяїна мало грошей!» Але мені щось воно було не так, якась не та атмосфера, наче гнітило щось. Ми зупинилися в затінку під деревами. Коли ще сиділи в машині, засвітилося світло — не в самому будинку, а в хатині кроків за сто ліворуч. Дік сказав, що там живе найманий робітник, — він знав це з плану. Але виявилося, що це набагато ближче до будинку Клаттерів, ніж він гадав. Потім світло згасло… Містере Дьюї, коли ви казали про свідка, то мали на увазі того робітника?

— Ні. Він нічого не чув. Але його дружина доглядала хвору дитину. Він каже, що вони цілу ніч раз у раз вставали до неї.

— Хвору дитину, он як. Тепер зрозуміло. Бо поки ми там сиділи, світло знову засвітилось і згасло. І тоді я по-справжньому почав пускати бульки. Сказав Дікові, щоб він на мене не розраховував. Коли думає щось робити, нехай робить сам. Він увімкнув мотор і повернув назад. «Хвалити бога», — подумав я. Я завжди вірю своїм передчуттям, вони не раз мене рятували. Та десь посередині тієї алеї Дік спинив машину. Він був лютий як чорт. Я догадувався, про що він думає. Ось він, мовляв, надибав такий ласий шмат, уже приїхали, все, а тепер цей поганець злякався. Він сказав: «Ти, може, гадаєш, що в мене кишка тонка зробити все самому? А дзуськи, я таки покажу тобі, в кого вона тонка!..» У машині в нас була, пляшка. Ми ковтнули з неї, і я сказав: «Гаразд, Діку, я з тобою». Ми знову повернули до будинку й спинилися там, де перше. В затінку дерев. Дік надягнув рукавички. Свої я надягнув раніше. Він узяв ножа й ліхтарика, я — рушницю. При місячному світлі будинок здавався величезним. І наче порожнім. Я ще, пригадую, подумав: от добре, якби нікого не було вдома…